gorlis_gorsky (gorlis_gorsky) wrote,
gorlis_gorsky
gorlis_gorsky

Как Московия украла историю Киевской Руси-Украины.

Оригинал взят у grzegorz в Как Московия украла историю Киевской Руси-Украины.
Originally posted by veletry_zp at Как Московия украла историю Киевской Руси-Украины.
Оригинал взят у nick_yalta77 в Как Московия украла историю Киевской Руси-Украины.

ДОКЛАД доктора исторических наук



Создавая свое украинское государство, украинцы должны пересмотреть и уточнить свою историю, основываясь на правде, достоверных фактах и ​​исторических событиях. Находясь на протяжении веков под властью завоевателей, украинцы фактически были лишены возможности влияния на формирование национального сознания и развитие истории, в результате чего история Украины написана преимущественно в угоду этим завоевателям. Особо не выясненным является вопрос о претензиях и притязаниях Московии, а в дальнейшем России, на историческое наследие Киевской Руси.

В романе-исследовании В. Белинского (Страна Моксель или Московия / / Киев: Издательство им. Елены Телиги, 2008, 2009, в трех книгах) сообщаются факты, взятые из исторических источников (преимущественно российских), что свидетельствуют о коренном искажение истории Российской империи , направленном на создание исторической мифологии о том, что Московия и Киевская Русь имеют общие исторические корни, Московия имеет «наследственные права» на Русь.

Обычное мошенничество московитов, присвоивших себе прошлое Великого Киевского княжества и его народа, нанесло страшный удар по украинскому этносу. Теперь задача состоит в том, чтобы на основе правдивых фактов, раскрыть лживость и аморальность московской мифологии.

Рассмотрим основные вопросы этой проблемы.

Московские, а позднее русские цари понимали, что без великого прошлого невозможно создать великую нацию, великую империю. Для этого нужно было украсить свое историческое прошлое и даже присвоить чужое. Поэтому московскими царями, начиная с Ивана IV (Грозного) (1533-1584), была поставлена ​​задача присвоить историю Киевской Руси, ее славное прошлое и создать официальную мифологию Российской империи.

На это можно было бы не обращать внимания, если бы эта мифология не затрагивала коренных интересов Украины, не был направлена ​​на полное уничтожение Украины - ее истории, языка, культуры. Время показало, что российские импершовинисты делали и делают все возможное для реализации этой задачи.

На протяжении веков, особенно с началом XVI в. в головы людей внушали и внушают, что Российское государство и российский народ берут начало от великого княжества Киевского; что Киевская Русь - колыбель трех братских народов - русского, украинского и белорусского; что россияне по закону «старшебратства» имеют право на наследие Киевской Руси. Этой жалкой ложью до сих пор пользуется российская историография и государственные деятели России, а также «пятая колонна» в Украине, в которую входят коммунисты, регионалы или бывшие регионалы в Верховной Раде.

Известно что:

- Во время существования государства Киевской Руси о Московском государстве не было ни одного упоминания. Известно, что Московское княжество, как улус Золотой Орды, основан ханом Менгу-Тимуром только в 1277 году. К этому времени Киевская Русь уже существовала более 300 лет;

- Нет никаких фактов о связи Киевской Руси с финским этносом земли «Моксель» и позже Московским княжеством с княжествами земель Киевской Руси до XVI в. В то время, как в 988 году состоялось крещение государства Киевской Руси, финские племена земли «Моксель» находились в полудиком состоянии.



Как можно говорить о каком-то «старшем брате», когда этот «старший брат» появился на свет несколько веков позднее русичей-украинцев. Он не имеет никакого морального права называть себя «старшим братом», диктовать человечеству правила существования, насаждать свою культуру, язык, мировосприятия.

Известно, что к концу XV в. не существовало русского государства, не было старшего брата «великорусского» и русского народа, а была Суздальская земля - ​​земля Моксель, а позже Московское княжество, входившее в состав Золотой Орды - державы Чингизидов. С конца XIII до начала XVIII в. народ этой земли называли московитами. Московские историки обходят молчанием вопрос о своем национальном происхождении.



Московиты, великороссы - кто они?

Московиты. В IX-XII вв. большой край от Тулы, Рязани и нынешней Московской области, меря, весь, мокша, чудь, мордва, мари и другие - все это народ «моксель». Эти племена стали впоследствии основой народа, прозвавшего себя «великороссы».

В 1137 г. на эти земли пришел младший сын киевского князя Мономаха - Юрий Долгорукий, который остался без княжеского стола в Киевском княжестве. Юрий Долгорукий начал княжение Рюриковичей на землях «Моксель», возглавив Суздальское княжество. У него от женщины местного племени родился сын Андрей, которого назвали «Боголюбским». Рожденный и воспитанный в лесной глуши в среде полудиких финских племен, князь Андрей порвал все связи с родительской дружиной и со старыми киевскими обычаями.


Юрий Долгорукий и Андрей Боголюбский

В 1169 г. Андрей Боголюбский захватил и разрушил Киев: пришел как варвар, который не чувствовал никакого родства со славянской святыней – Киевом.

За короткое время (50-80 лет) в каждое финское поселение был посажен князь из Рюриковичей, уроженец от матери-мерянки, муромчанки, мокшанки ... Так появились на земле «Моксель» княжества: Владимирское, Рязанское, Тверское и другие.

В это время на земле «Моксель» начинают проникать отдельные миссионеры по распространению христианства. О массовом «перетекания» славян с Приднепровья на землю «Моксель», как это утверждают московские историки, не может идти никакой речи. Для чего славянам с плодородных земель Приднепровья идти через непроходимые чащи и болота тысячи километров в неизвестную полудикую глушь?

На базе христианства на земле «Моксель» начинает формироваться речь, которая со временем стала русской.

К XII в. на землях «Моксель» проживали только финские племена. Это подтверждают археологические раскопки А. С. Уварова («Меряне и их быт по курганным раскопкам», 1872 - 215 с.). В 7729 раскопанных курганах не обнаружено ни славянского захоронения.

Антропологические исследования А. П. Богданова и Ф. К. Вовка, проводившие изучение человеческих черепов, подтверждают отличные особенности финского и славянского этносов.

В 1237 г. на Суздальскую землю пришли татаро-монголы. Все, кто склонял голову, целовал сапог хана и принимал его подданство, оставались живыми и невредимыми, кто не хотел покориться - уничтожались. Владимирские князья Юрий и Ярослав Всеволодовичи покорились хану Батыю. Таким образом, земля «Моксель» вошла в состав Золотой Орды империи Чингизидов и ее военная сила влилась в военные силы империи.


Всеволодовичи

Возглавлял военную дружину земли «Моксель» в составе войска хана Батыя владимирский князь Юрий Всеволодович. Факт формирования в 1238 военной дружины из финских племен, которые использовались Батыем в завоевательных походах на Европу в 1240-1242 гг, является прямым доказательством установления власти хана в Ростово-Суздальской земле.

На период военного похода Юрия Всеволодовича на Владимирское княжество был посажен младший брат Юрия - Ярослав Всеволодович, который отдал хану Батыю своего восьмилетнего сына Александра Ярославича в аманаты (то есть заложники). Пробыв в Орде у Батыя с 1238 до 1252 г. Александр, названный и прославленный русскими историками как Невский, усвоил весь строй и обычаи Золотой Орды стал андом (кровным братом) сына Батыя Сартака, женился на дочери хана Батыя и впоследствии стал верным слугой Золотой Орды, возглавив Володимирское княжество (1252-1263). Он не участвовал ни в одной серьезной битве, все победы Александра Невского - жалкая ложь. Князь Александр просто не мог участвовать в столкновениях на Неве в 1240 г. и на Чудском озере в 1242 г. будучи еще ребенком.


Александр Невский

Следует отметить, что управленческая власть Ростово-суздальских князей была минимальной. Ханом Батыем для руководства княжеством (улусом) назначался наместник - большой баскак, ​​а на местах - удельные баскаки. Это были полновластные правители Золотой Орды, которые руководствовались законами Яссы Чингизидов.

Ложью российских историков является и то, что суздальские, а позже и московские князья были независимы от Золотой Орды. Первым правителем княжества (улуса) в ханской грамоте назван баскак или даруга, а князья считались на втором, а то и на третьем месте.

Ложью является и то, что Москва основана Юрием Долгоруким в 1147. Это миф, который не имеет доказательного подтверждения. Москва как поселение была основана 1272. В этом году был проведена третий перепись населения Золотой Орды. При первой переписи (1237-1238 pp.) и второй (1254-1259 pp.) поселение - Москва не упоминается.

Московия, как княжество, возникшее в 1277 г. по приказу татаро-монгольского хана Менгу-Тимура и было обычным улусом Золотой Орды. Первым Московским князем стал Даниил (1277-1303) (младший сын Александра т.н. «Невского»). От него берет начало династия московских князей Рюриковичей. В 1319 хан Узбек (об этом говорится в вышеназванном романе-исследовании В. Белинского) назначил своего брата Кулхана удельным московским князем, а с 1328 г. - Великим Московским князем. В русской исторической литературе названный, как «Калита», Хан Узбек, приняв ислам, уничтожил почти всех князей Рюриковичей. В 1319-1328 pp. прошла смена династии Рюриковичей на династию Чингизидов в Московском улусе Золотой Орды. А 1598 в Московии прервалась династия рода Чингисхана, которая началась от князя Ивана Калиты (Кулхана). То есть около 270 лет Москвой правили чистые Чингизиды.


Иван Калита

Новая династия Романовых (Кобылиных) в 1613 обязалась свято хранить древние традиции и принесла клятву на верность старой династии Чингизидов.

Московская православная церковь в 1613 г. стала стабилизирующей силой, которая обеспечивала хранение татаро-монгольской государственности в Московии.

Из приведенных данных видно, что Московия является прямой наследницей Золотой Орды государства Чингизидов, то есть, на самом деле татаро-монголы были «крестными отцами» московской государственности. Московское княжество (а с 1547 г. царство) не имело никаких связей в XVI в. с княжествами земель Киевской Руси.


Благоверный князь Александр Невский умоляет хана Батыя пощадить землю Русскую. Раскрашенная гравюра XIX в.

Великороссы. Племя великороссов или русский народ, как он сегодня называется, появилось около XV-XVII вв. среди финских племен: мурома, мере, веси и др.. Тогда появляется его история. Нет истории великороссов на земле Киевской! История великороссов начинается с «Залещанськой земли», с Московии, которые никогда не были Русью. Татаро-монголы, пришедшие на эти земли, внесли значительный вклад в формирование «великороссов». На психологию великорусскую наложили отпечаток заимствования татаро-монгольского инстинкта завоевателя, деспота, у которого основная цель - мировое господство.

Так в XVI в. сформировался тип человека-завоевателя, страшного в своем невежестве, ярости и жестокости. Этим людям не требовалась европейская культура и письменность, им чужды такие категории как мораль, честность, стыд, правдивость, человеческое достоинство, историческая память и т.п.. Значительная часть татаро-монголов в XIII-XVI вв. влилась в состав великороссов, из них начинают свою родословную более 25% российского "дворянства". Вот некоторые фамилии татар, которые принесли славу империи: Аракчеев, Бунин, Грибоедов, Державин, Достоевский, Куприн, Плеханов, Салтыков-Щедрин, Тургенев, Шереметьев, Чаадаев и многие другие.

Чтобы присвоить историю Киевской Руси и увековечить эту кражу, великороссам надо было подавить украинский народ, загнать его в рабство, лишить собственного имени, уморить голодом и т.д.

Украинцев, которые проявились как нация в XI-XII вв., а возможно, и раньше, объявили «малороссами» и стали преподносить сию версию всему миру. За малейшее отступление от этой версии людей казнили, уничтожали, ссылали в ГУЛАГ. Советский период был особенно жестоким. За то время Украина потеряла более 25 миллионов своих сыновей и дочерей, погибших в войнах за интересы России, во время коллективизации, в ссылках и застенках.

Так «старший брат», «великоросс» заставлял жить «младшего брата», «малороссов» в жестоких «объятиях любви».

СОЗДАНИЕ ИСТОРИЧЕСКОЙ МИФОЛОГИИ РОССИЙСКОЙ ДЕРЖАВЫ

Еще во времена княжения Василия III (1505-1533) в Московии зародилась идея величия, которую высказал представитель Московского православия монах Филофей: «Два Рима пали, а третий стоит, а четвертому не быть». С тех пор у русских зарождается мысль всемогущества и «богоизбранности», что «Москва - третий и последний Рим». Эти мысли распространялись и утверждались в Московии. Сколько крови было пролито московскими князьями, а позже - царями ради этой идеи-бреда.

В царствование Ивана IV (Грозного) притязания Московии на наследство не только Киевской Руси, а и Византийской империи усиливаются. Так, по преданию, шапка Мономаха, якобы подаренная киевскому князю Владимиру Мономаху его дедом - базилевсом Константином IX, считалась символом передачи власти Византией Киевской Руси. Учитывая то, что первым Суздальским князем был шестой сын Владимира Мономаха Юрий Долгорукий, то наличие в Московии этой шапки является «доказательством» наследственных прав московских правителей не только на Киевский великокняжеский престол, а и на наследство бывшей Византийской империи. Далее был составлено ложное завещание Владимира Мономаха о передаче «наследственных прав» сыну Мономаха Юрию Долгорукому, покорителю так называемой «Залещанськой» земли. Все это было выдумкой. На самом деле, шапка Мономаха была золотой Бухарской тюбетейкой, которую Хан Узбек подарил Ивану Калите (1319-1340), который приспособил эту тюбетейку для своего возвеличивания. (Логвин Ю. «Кобыла, Калита и тюбетейка «Мономаха» / / Время. - Киев, 1997, 27 марта).


Так называемая Шапка Мономаха

Иван IV (Грозный) впервые в 1547 г. венчался в церкви с титулом Московского царя, как «подражатель» греческих и римских императоров. Из 37 подписей, которые скрепили грамоту, присланную из Константинополя в Москву, 35 оказались поддельными. Так Иван Грозный стал «наследником византийских императоров». Так узаконилась ложь.


Иван Грозный

Массированную государственную фальсификацию истории своего народа начал Петр I. Он впервые в 1701 г. издал указ об изъятии у покоренных народов всех письменных национальных памятников: летописей, хронографов, хроник, древних исторических записей, церковных документов, архивов и т.д.. Особенно это касалось Украины-Руси.

В 1716 г. Петр I «снимает копию» с так называемой Кенигсбергской летописи, где было показано «объединение» древнего летописания Киевского и Московского княжеств и обосновывалось единство славянских и финских земель. Однако доступ к «копии»-фальшивке, как и к самому оригиналу, был закрыт.


Фальсификатор Петр

Эта Петрова фальсификация стала основой для дальнейших фальсификаций - написание т. н. «Общерусских летописных сводов», в которых обосновывалось право Московии на наследственность Киевской Руси. На основе этих фальсификаций 22 октября 1721 г. Московия объявила себя Российской империей, а московитов - русскими. Так была украдена у законных наследников Киевской Руси - украинцев историческое название Русь.

Петр завез из Европы большое количество специалистов, в том числе и профессионалов-историков, которых привлек к написанию и фальсификации истории Российского государства.

Для этого каждый иностранец, поступил на государственную службу, давал присягу о неразглашении государственной тайны и обязывался никогда не покидать Московское государство. Возникает вопрос, какие могут быть государственные тайны при «обработке русской истории» древних времен? В любой цивилизованной европейской стране после 30-50 лет рассекречиваются все архивы. Российская империя очень боится правды о своем прошлом. Смертельно боится!

После Петра I, который превратил Московию в Российское государство, элита Московии начала задумываться о необходимости создания целостной истории собственного государства. За это дело тщательно взялась императрица Екатерина II (1762-1796), не допускавшая мысли о том, что в царском роду она может быть среди рядовой татаро-монгольской знати. Екатерина II, европейски образованный человек, ознакомившись с архивными первоисточниками, обратила внимание, что вся история государства держится на словесной былинной мифологии и не имеет доказательной базы.


Екатерина II продолжила фальсификацию

Поэтому Екатерина II своим указом от 4 декабря 1783 создает «Комиссию для составления записок о древней истории преимущественно России» под руководством и присмотром графа А. П. Шувалова, в составе 10 выдающихся историков. Основная задача, которая была поставлена ​​перед комиссией, заключалась в том, чтобы за счет переработок летописей, написания новых летописных сводов и других фальсификаций обосновать «законность» присвоения Московией исторического наследия Киевской Руси и создание исторической мифологии государства Российского. Комиссия работала 10 лет. В 1792 г. «Екатерининская история» увидела свет. Работа комиссии проводилась в следующих направлениях:

- Сбор всех письменных документов (летописей, архивов и т.п.). Эта работа уже частично была сделана Петром I. Сбор материалов проводился не только из своей страны, а также из других стран - Польши, Турции и др..;

- Изучение, фальсификация, переписывание и уничтожение исторических материалов. Так были переписаны летописи: «Слово о полку Игореве», «Повесть временных лет», «Лаврентьевская летопись» и многие другие. Некоторые летописи переписывались по несколько раз, а оригиналы уничтожались или засекречивались.

Так, были засекречены «Скифская история» А. И. Лызлова, изданной в 1776 и 1787 гг.., «История Российская с древнейших времен» В. Н. Татищева, изданная 1747г. В «Скифской истории» А. И. Лызлова указывается, что жители Московии - это отдельный обособленный самобытный народ, ничего общего не имеет с Русью (мск), Литвой, поляками и т.д.;

- Написание новых «общерусских сводов», которые писались в XVIII в., а подавались так, что они XI, XIII, XIVвв. Все эти своды проповедовали «общерусскую идею». Это в то время, когда на киевской земле жили славянские племена (поляне, древляне, северяне и др.)., Которые уже были христианами, в «Залещанських» землях жили финские племена (мурома, меря, весь, мокша и др.). , которые находились в полудиком состоянии, и эти племена не имели в истории ничего общего вплоть до XVI в.;

- Для обоснования единства Киевской Руси и финских племен были написаны тысячи различных сводов. Все эти своды и летописи, как указывается в романе-исследовании В. Белинского, есть только в переписанном виде, и ни одного оригинала. НИ ОДНОГО!!

Все это указывает на невероятные по масштабам бесстыдства и наглости фальсификации при создании истории Государства Российского.

Нельзя вечно жить во лжи!

Пришло время, чтобы украинские историки написали правдивую историю Украины, которая основывалась бы не на сфальсифицированных Екатериной II летописях и заново написанных в XVIII веке «общерусских летописных сводах», а на исторических фактах, зафиксированных в документах, в частности таких стран, как Польша, Турция, Греция, Иран и др..

Люди должны знать правду.

Ярослав ДАШКЕВИЧ, доктор исторических наук

UPD некоторые "историки"-фоменковцы типа запорного пытаются убедить своих апологетов, что Украина произошла от "окраина" и даже какое-то племя укров нарыли))). Ну тупыыые(с). Вот интереснейшая статья по этой теме:
Днями виповнилося 820 років з дня першого письмово зафіксованого факту появи імені Україна.
Повідомлення вітчизняного літопису від 18 квітня 1187 року говорить: "У тім же поході (князів Русі, тобто Києва, Білгорода, Вишгорода, Василькова, Переяслава та фортець Поросcя на половців) розболівся Володимир Глібович (князь Переяславський) недугою тяжкою, від якої він і помер. І принесли його в Переяслав (нині місто Переяслав Київської області ) на ношах, і отут преставився він, місяця квітня у вісімнадцятий день, і покладений був у церкві святого Михайла, і плакали по ньому всі переяславці. Він бо любив дружину, і золота не збирав, добра не шкодував, а усе давав дружині; був же він князь чеснотний і сильний у бою, і мужністю міцною відрізнявся, і всякими доброчестностями був сповнений. За ним же Україна много постонала".

Між тим, в історії як і в кожній науці слід починати з початку – з‘ясування змісту термінів.
Головною проблемою історії України є питання, мало пов‘язане з наукою, і більше – з криміналістикою. Точніше, з правом інтелектуальної власності. Це – крадіжка назви країни. Вона відбулася в XVII і XVIII століттях.

Одного разу, після кількасотлітініх боїв одразу на „кілька фронтів” українці оглянулися, і, як то кажуть, з‘ясували – „і я не я, і хата не моя”.

Несподівано виявилося, що на ім‘я і спадок Київської Русі може претендувати ще хтось, крім народу, на споконвічній території якого розташовано всі центри Русі – Київ, Чернігів, Переяслав, Канів, Білгород, Васильків, Вишгород, Юр‘їв, Любеч, Овруч, Острог, Путивль, Новгород-Сіверський, Прилуки, Володимир-Волинський, Луцьк, Галич, Львів, Теребовля – і так ще на пару сторінок.

Причому, це привласнення назви було зроблено країною, з протитлежною політичною традицією та значною культурною дистанцією. Її мешканці навіть не розуміли української мови, і такі досі й не розуміють.

Між тим, „запозичення” назви – явище, звичне в історії. Московія тут далеко не першовідкривач. Німеччина майже ціле тисячоліття, до 1806 року офіційно звалася Священною Римською імперією, хоча головний внесок германців у римську історію полягав у тому, що вони зруйнували Рим.

Румунія в середині ХІХ століття змінила дві власні природжені назви (Волощина і Молдова) на одну. Зате яку! Хоча, в більшості вчених не викликає сумнівів, що румуни – нащадки латинізованих даків, а не римських легіонерів і колоністів, які евакуювалися з Дакії 271 року, як про це одностайно повідомляють античні джерела.

Відповівши на питання, що таке Русь, і що таке Україна, ми дамо собі відповідь на те, що ми є.

За радянських часів в СРСР була дуже популярною варязька гіпотеза походження назви Русі. Її прихильники апелювали до одного уривку Новгородського літописного зводу, де сказано, що «І од тих Варягів, приходьків, назвалася Русь, и од них зветься Руська земля; і новгородські люди до цього дня від роду варязького».

Водночас, у більш ранньому Початковому Київському зводі кінця ХІ століття, з якого переписувалися всі ранні повідомлення Новгородських літописів, такого уривку немає.
Більше того, у самому Новгородському літописі стверджується, що Середня Наддніпрянщина почала зватися Руссю ще у 854 році, тобто до приходу варягів у Новгород.
Ці очевидні неузгодженості дали можливість російському академіку О.Шахматову довести, що уривок у єдиному списку Новгородського літопису про походження Русі від варягів, як також про походження новгородців не від словен і чуді (як воно було насправді), а від тих таки варягів, є дуже пізньою вставкою, зробленою орієнтовно в першій половині XV століття для зміцнення престижу Новгорода.

Назва Русь з‘являється вперше щодо території Середньої Наддніпрянщини в середині VI століття, у творі сирійського автора Псевдо-Захарія Ритора. Псевдо-Захарій говорить про народ „рос”, що мешкав на північний захід від Приазов‘я, тобто, на Середньому Дніпрі.
У творі готського історика Йордана (VI століття), який описував ще більш ранні події IV століття, йдеться про народ «россомони», який мешкав у Середній Наддніпрянщині.

Природно, що ані в VI, ані тим більше в IV столітті жодних варягів у регіоні бути не могло. Перший історично зафіксований напад скандинавів належить до 787 року (їхній напад на Англію). Це перша дата появи вікінгів на міжнародній арені.

У „Житті Стефана Сурозького” – творі невідомого автора Х століття – у зв‘язку з подіями кінця VIII століття згадується руський князь Бравлин і його похід на Сурож (Судак) та все узбережжя від Херсонеса до Керчі. Знову-таки, ім‘я князя явно не варязьке, а похід відноситься до часу, коли варягів у регіоні не було.

Середньоазійський вчений аль-Хорезмі у своєму географічному творі "Книга картини землі", написаній між 836-847 роками згадує ріку Друс (Данапрос-Дніпро), яка тече з Руської гори, вочевидь, з Київських гір.

Чергове свідчення про народ Рос знаходимо у франкській хроніці „Бертинські анали” від 839 р., тобто знову таки до приходу варягів у Новгород. Оповідаючи про посольство візантійського імператора до двору імператора франків, хроніст-очевидець пише: „він також послав з ними (послами) якихось людей, які сказали, що вони, тобто їхній народ, зветься Рос і що їхній король зветься хакан, прислав їх до нього візантійського імператора, як вони твердять, заради дружби”.

Між тим, перші достовірно відомі дані про контакти подніпровських слов‘ян із варягами датуються лише серединою ІХ століття. Тобто, якби варяги принесли ім‘я русинів, воно ніяк не могло би бути зафіксоване у VI-VIII століттях.

„Варязька теорія” походження назви Русі так полюбилася в СРСР через те, що дозволила „не помічати” сотні літописних згадок, у яких чітко й однозначно стверджувалося, що Русь – це виключно землі сучасної Центральної, а з кінця ХІІ століття й Західної України.
Крім того, й візантійці добре знали варягів, які часто служили найманцями у війську Візантії. Однак візантійці ніколи не називали цих варягів русами. Руси у візантійців – це завжди населення Середньої Наддніпрянщини та Північного Причорномор‘я, але аж ніяк не скандинави з будь-яких інших територій – самої Скандинавії, Італії, Франції тощо, яких було чимало в Константинополі.
На додачу до всього, одразу на Південь від Києва, на Правому березі Дніпра скупчено цілу низку власних назв з відповідним коренем: ріки Рось, Росава, Роставиця, Рута, Рутець, Малий Рутець, фортеця Родень тощо.

Деякі російські дослідники, зокрема І. Данилевський, стверджують, що нібито назва Русь не етнічного, а соціального походження: „народу „русь” не існувало серед скандинавських народів – так називалися дружини „веслярів” (*robs-) учасників походів на кораблях, що потрапляли у Східну Європу і отримали в слов‘янському середовищі назву „русь”.
Однак ця теорія не здатна пояснити, чому у вітчизняних літописах руси згадуються на противагу варягам і не ототожнюються з ними у візантійських, західних та арабських джерелах, а також чому назва Русь міцно прив‘язалася саме до населення Середньої Наддніпрянщини задовго до контактів з варягами.

Саме тому такі відомі російські дослідники Б. Рибаков, О. Трубачов, М. Тихомиров, разом із десятками українських, російських і західних учених, визнали Наддніпрянське походження Русі.

Навіть такий москвофіл, як академік П.Толочко, який вивчав історію Київської Русі в той час, коли без санкції КДБ цього робити не дозволяли, також вважає, що назва Русь – місцевого, південного походження: „Вочевидь, „Русь” – дуже давнє слово іраномовного походження, пов‘язане з назвами сарматських племен (роси, россомони, роксолани). Десь на межі VIII – IX століть воно закріпилося на середньому Дніпрі і перйшло на слов‘ян. Не випадково літописець писав: „... поляни іже нині зовомая Русь”. Інакше кажучи, слов‘яни із племені, яке стало ядром давньоруської держави, спочатку іменувалися полянами, але потім на них поширилася назва „Русь”... Вочевидь, зі словом Русь пов‘язані й давні імена річок – Росі, а також її притоків Росави і Роставиці”.

Як би там не було, а факт лишається фактом. Вперше з‘явившись у щонайменше VI столітті, назва Русь протрималася в Україні (Західній) до ХХ століття, а в Центральній Україні – до XVIII століття. Ще геніальний поет Іван Франко в 1914 році писав „я єсмь русин”. Деякі закарпатці й досі називають себе русинами, нічим не відрізняючись від навколишніх українців.
Паралельно, з ХІІ століття виникає й назва „Україна”.

Імперська пропаганда з ХІХ століття розглядає походження назви „Україна” від слова „окраїна”. Хоча, в українській та деяких інших слов‘янських мовах є слово „краина”, яке й означає власне країну.
Поява слова „Україна” вперше в 1187 році по відношенню до Переяславщини, тобто власне Русі, одразу ставила нерозв'язне для імперської пропаганди питання – окраїною щодо чого могла бути ця територія?
Природно, не щодо Москви. Остання у ті часи була такою глухоманню, що про неї навряд чи взагалі знали на Київщині.
Значна частина Переяславського князівства була віддалена від кордонів Русі навіть більш, ніж сам Київ.
Таким чином, було б не зрозуміло, чому про князя тужили саме прикордонні землі, адже, за логікою, робити це мали жителі всього князівства. Ще більш незрозуміло, окраїною чого могли бути неодноразово згадані в літописах Чернігівська Україна, Сіверська (Новгород-Сіверська) Україна, або, тим більше, Київська Україна.

Під 1189 р. в літописі в оповіданні про князя Ростислава Берладника згадується, що він приїхав ’’в Україну Галицьку’’ (коли він в‘їхав у це князівство).
В Галицько-Волинському літописі під 1213 р. є запис ’’Данило же воротився домови і їхав з братом і прияв Берестій, и Угровеськ і Верещин, Столпе, Комов і всю Україну’”. Мається на увазі все князівство.

Слід відзначити, що назва Україна застосовувалося і щодо російських та білоруських земель – Рязанська Україна, Ростовська Україна, Полоцька Україна. Найбільш прийнятне пояснення цих фактів полягає в наступному.
В українській мові є слово "украяти", тобто наділити чим-небудь, наприклад, хлібом, землею і т.д.
Тому слово Україна є синонімом слова "князівство". Принаймні, саме в такому значенні воно багаторазово вживається протягом кількох сторіч після своєї появи, коли Україна позначає "наше князівство", "наша земля", "країна".

Паралель тут гранично прозора й очевидна - адже і нині по-українськи слово "країна" означає власне країну. "Українець", відповідно, означало "земляк", "співвітчизник".

Водночас, якби назва України справді походила від слова „околиця”, то це слід би було безумовно сприйняти. Зрештою, існує місто Москва, назва якого за однією гіпотезою походить від „мутної, темної води”, а за іншою – від „коров‘ячого броду”.
Але просте вивчення першоджерел доводить, що специфіка вживання назви Україна в літературі XІІ-XV століть цілком прозоро свідчить про те, що в той період термін „Україна” вживався саме як синонім "князівства", "землі".
Тому назва Русь – це усього лише давня назва України. А Україна, відповідно, більш молода (хоча вже й не така нова) назва Русі.
І знову таки, в такій подвійній назві Україна не оригінальна. Колись Франція звалася Галлією. Колись Іспанія звалася Іберією. До англо-саксонського завоювання сучасна Велика Британія звалася просто Британією, потім Альбіоном, потім Англією, а сьогодні по-суті використовує дві назви. Китай взагалі змінював назву кожного разу зі зміною династії.
Адже й сама Росія міняє назви так, як російська „матрьошка” змінює оболонку. Зовсім нещодавно вона звалася СРСР, до того Московським царством, а ще перед тим Суздалю і Заліссям.
Олександр Палій, історик
Tags: Русь, Україна
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    Comments allowed for friends only

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

  • 0 comments