gorlis_gorsky (gorlis_gorsky) wrote,
gorlis_gorsky
gorlis_gorsky

Порошено і Гетьман Скоропадський - вражаючі параллелі

Переживаю щось вельми схоже на дежа-вю.
Таке як відбувається зараз в Україні – уже було.
Щоправда, більш стиснуто по часу, і в більш кривавій формі.

Уявіть собі Україну, понівечену нещодавніми боями проти посіпак Москви.
Де відсутній механізм збору податків і якась виконавча влада на місцях (лише місцеве самоврядування).
Україну, де уряд з метою збору коштів, податком у 25 карбованців обклав кожен телефон.

Де майнові податки для торгівельно-промислових класів, платити мусили не окремі особи чи підприємства – а зразу цілі міста (як контрибуцію окупантові).
Де задля здобуття грошей уряд займався реквізицією цукру на цукрових заводах, видаючи розписки, які оплатити обіцяв колись… Потім… Де нарешті було шалене безробіття, у містах – натовпи демобілізованих солдат, а цілі райони жили з того, що грабували залізничні потяги та валки на шляхах.
В цих умовах, в Києві зібрався З’їзд тих, хто в ті часи найбільше відповідав поняттю «середній клас».
З’їзд обрав нового Голову держави.
А далі...

За 9 місяців влади нового Голови держави, в країні з’явилися поліція і органи безпеки.
З’явилося саме поняття «громадянство України», і було затверджено механізм його здобуття.
З’явився реально працюючий державний банк.
Було запущено в дію повноцінну національну валюту – гривню.
Було відкрито Академію наук України, два національні університети (в Києві та Кам’янці-Подільському), більше 150 українських гімназій.
Була проведена українізація залізниці і розпочата українізація державних установ.
Були створені державний Національний театр і Національна опера.
Було створено умови для розвитку споживчої та виробничої кооперації – кількість товариств споживчої кооперації зросло від 4873 до 15000, а кооперативний союз «Централ» викупив у Німеччині фабрику сільськогосподарських машин.
Відроджувалося і зростало підприємництво – видобуток одного тільки вугілля зріс від 30 до 50 мільйонів пудів на рік.
Нарешті, були створені повноцінний Генштаб та національні збройні сили, і вони стали основою для подальшої війни України проти Москви.

Як за все це віддячило українське населення цьому голові держави?
Відповідь – українці його скинули.

Гадаю, вже зрозуміло, що йдеться про гетьмана Павла Скоропадського.
І думаю, читач вже помітив, скільки спільного між 9-місячним перебуванням на владі гетьмана Скоропадського, і 5-річним президентством Петра Порошенка. (Збудовані більше 200 заводів, ось тут - інтерактивна карта цих заводів; допомога Пороха Армії - тут, тут, тут)
До досягнень гетьмана Павла можна додати й те, що

скориставшись угодою про постачання харчів між Україною та Німеччиною і Австро-Угорщиною, Україна вийшла на ринки обох держав і отримала від них низку товарів потрібних самій Україні – у першу чергу вугілля, сіль та сільськогосподарські машини.
«Життя у Катеринославі било ключем… Після радянської голодовки вражала нечувана дешевизна цін на харчові припаси та величезна кількість їх на ринках», - згадував часи гетьманату професор Г. Ігренєв.
Письменник Костянтин Паустовський у мемуарах описував черги у Москві біля українського посольства – сотні людей рвалися в Україну з «більшовицького раю».
Проте, керівника, який підняв Україну до цього рівня, українці захотіли замінити на письменника Винниченка і журналіста Петлюру – їх не зупинило навіть те, що попереднє керування названих осіб вже довело їхню батьківщину до Крут, Київської бійні і більшовицької навали, яка дійшла до Києва менше ніж за місяць.
Українці повірили – з більшовиками можна домовитися, а не воювати.
Українці бурчали, що гетьман – пан і землевласник.
Гетьману дорікали невирішеністю земельного питання, хоча очевидці стверджували – земельна реформа йшла повним ходом.
«Був в опрацюванні закон земельної реформи, обмежуючий власність до 100 гектарів. Землю у великих власників мала викупить держава і переказать-продать селянам на найвигідніших умовах», – згадував старшина Запорізької дивізії сотник Никифор Авраменко.

Гетьман Скоропадський, в новішій історії України - явище унікальне: ворогом його назвали водночас і единонеділимщик генерал Денікін, і червоні більшовики, і українські соціалісти.
При чому, якщо для Денікіна, Гетьман був сепаратистом і мазепинцем, то для прибічників Петлюри і Винниченка – паном, царським генералом і прибічником Росії, а для червоних – всім водночас.
Ще й зараз не бракує осіб, які закидають гетьманові «проросійськість», цитуючи власні мемуари гетьмана – те що він був не проти російської мови.
Той факт, що саме за гетьмана відбувалася широка українізація, а «щирі патріоти» самі часто були російськомовні – якось забувають.
«До мого шефа, віце-міністра внутрішніх справ, Вишневського, прийшов Світозар Драгоманов, щоби зголосити свою димісію (був урядовцем в однім міністерстві Центральної Ради), бо не хотів лишатися при "антиукраїнськім уряді гетьмана". При цій сцені Вишневський говорив по-українськи, а Драгоманов по-російськи» - згадував ідеолог українського націоналізму, а в ті часи голова Української телеграфної агенції Дмитро Донцов.

Тоді голову держави, генерала і творця одної з перших український військових частин, українці захотіли замінити на богемного письменника Винниченка та журналіста і земського діяча Петлюру.
Результати – відомі.

_________________________________

З'ясувалося, що певна кількість френдів досі сприймають Петлюру як героя і державотворця.
Це - міф, вельми стійкий і вельми шкідливий.

Стійкий - бо над його створенням працювали водночас і УНРівська, і більшовицька пропаганди.
Шкідливий - бо гасла Петлюри, Винниченка, Порша та іншої лівоти, що дорвалася до влади в Україні в часи Перших Визвольних змагань, в наші маси вкидають ще й зараз - сучасні популісти, антикорупціонери та інші прожирателі грантів від європейської лівоти.

Дослідження партійної приналежності лідерів Центральної Ради та Директорії показує – всі вони належали до партій соціалістичного спрямування.
В. Винниченко, М. Порш, В. Чеховський, Б. Мартос, І. Мазепа, С. Петлюра й багато інших, були членами Української соціал-демократичної робочої партії (УСДРП).
У свою чергу, М. Грушевський, П. Христюк, О. Севрюк, Д. Одрина, М. Шаповал, О. Жуковський, М. Голубович, тощо, представляли Українську партію соціалістів-революціонерів (УПСР).
Обидві організації позиціонували себе не як самостійна організації, а як представництва відповідних загальноросійських партій, відповідно – РСДРП та ПСР.
Варто зазначити що членами РСДРП до 1917 р. були Л. Троцький, В. Ленін, Я. Свердлов, Ф. Дзержинський та інші майбутні лідери російських більшовиків, а до партії есерів належав командарм Муравйов, чиї горлорізи мордували Київ у лютому 1918 р.

У 1907 р. Симон Петлюра на шпальтах журналу «Україна» вщент розкритикував ідею незалежності України – у самостійництві він побачив «національну хворобливість» та «психопатологічний елемент».
Інший лідер УСДРП, Володимир Винниченко висміяв ідею самостійництва в одному зі своїх оповідань в образі такого собі Данила Недоторканого: «Дізнавшись, що разом з ним у тюрмі сидять росіяни, пересварився з ними: «Геть, - кричить, - чортова кацапня з наших українських тюрем! Чого поналазили сюди!»

У ті часи, соціалісти з УСДРП та УПСР ні про яку незалежність не мислили.
Ідеалом для себе вони вважали створення єдиного класового, а не національного фронту. Вони наголошували що національні питання «затушовували класові суперечки, які за теорією Маркса та Енгельса становлять основний зміст соціальної революції».

«Я твердо вірю – та й не один я, - що велика революція Російська… велико вплине на перебудову всієї Європи, та її перетворення на Європейську федерацію… І от чому я й інші нітрохи не журимося повною політичною незалежністю України, не надаємо їй ніякої ваги. Для близького часу зовсім досить широкої української автономії в федеративній Російській республіці. А в будущині сподіваємося, ся республіка ввійде в склад федерації Європейської» - писав весною 1917 р. представник українських есерів та голова ЦР, професор М. Грушевський.

Протягом весни-осені 1917 р. Центральна Рада палець о палець не вдарила, аби підготувати ґрунт для створення державних інституцій для майбутньої незалежної держави.
Ба-більше, навіть у Києві ЦР не мала всієї повноти влади – вони ділила її з міською думою, командуванням Київського військового округу та Радою робочих та солдатських депутатів (анархо-більшовицькою). Центральна Рада не мала ані контролю над економікою України, ані системи збору податків. Навіть кошти на своє утримання ЦР отримувала з Петрограду (!), аж до самого наступу Муравйова на Київ.


Майбутній гетьман України, а в ті часи – командувач українізованого 34-го армійського корпусу генерал Павло Скоропадський постійно скаржився на нестачу офіцерів (яких мала направляти ЦР) та на деструктивну діяльність соціалістичних агітаторів.
Агітаційну діяльність лідерів ЦР барвисто описав старшина штабу Запорізького корпусу армії УНР сотник Степан Цап:
«У день святої Покрови, 1 Х 1917 р. мав відбутися парад Військової шкоди ім. Гетьмана Б. Хмельницького… Парад приймав Генеральний Секретар Військових Справ цивіліст Петлюра, спершись на ціпок і з цигаркою в зубах. Подана команда – Євтимович блиснув шаблею, але, вгледівши постать Секретаря Військових Справ, дав шаблю в піхви… але, все-таки відрапортував і тицьнув до рук папірець з рапортом, а той суне його в кишеню. Парад обернувся на чортибатька-що. Потім у школі був спільний обід, під час котрого Генеральний Секретар Військових Справ взявся не за своє діло і, звертаючись до юнкерів заявив: «Не слухайте своїх старшин, бо вони носили царські ґудзики…»».


На щастя, юнкери свого Генерального Секретаря не послухали: Військова школа ім. Б Хмельницького – це та сама, курсанти якої прийняли удар ленінців під Крутами.

Від Генерального Секретаря не відставали й пересічні агітатори, які ламали в частинах дисципліну та розкладали бойові ланки.
Всі вони проводили в життя генеральну лінію своїх партій, яку коротко охарактеризував Голова Генерального секретаріату УЦР Володимир Винниченко:
«Утворення сердюцьких полків не являється в інтересах ні селянства ні робітників, є затією буржуазних кол громадянства та їх прихвостнів і тому вся демократія мусить об’явити цим намірам найрішучішу війну». Соціалісти з ЦР армію майже не контролювали, відверто її боялися і виступали за розпуск війська взагалі. Їхні настрої влучно передав лідер партії хліборобів-демократів Сергій Шемет (однопартієць М. Міхновського та Д. Донцова): «Якогось генерала над нами поставить. Ми вже, мовляв, з французької революції знаємо, до чого цей мілітаризм доводить. Ми до цього ніколи не допустимо».

Соціалісти недарма нарікали військовим зв’язками з буржуазією.
У питаннях соціальних та економічних, їхні гасла від більшовицьких практично не відрізнялися.


Від березня по грудень 1917 р., соціалісти вели агітацію серед пересічних громадян.
Вони доводили непотрібність армії, відкидали цінність приватної власності, заперечували потребу в жертовності заради батьківщини. А потім…

«Коли восени з’явилися більшовики і кинули в солдатську масу більш елементарні і привабливі гасла, ніж ті, які розповсюджували російські й українські есери… захищати Центральну Раду виявилося нікому, і помирати за неї пішла лише інтелігентна молодь, гімназисти та студенти – діти «буржуїв»», - зазначав з гіркотою Дмитро Дорошенко.
Нічому не навчені.

Коли бійці самоорганізованого в ході боїв Запорізького загону генерала Прісовського очистили Київ від більшовиків, на них чекав неочікуваний сюрприз.
«Балкон був удекорований трьома прапорами: двома величезними червоними і одним маленьким українським. Це зробило на Запоріжцях гнітюче вражіння і в де-кого показалися на очах сльози. В рядах розпочався крик, щоб скинути червоні прапори — емблему ворога… Проходячи біля Думи, побачив сотник Зелінський, що червоні прапори як висіли, так і висять. З трьома старшинами зайшов він в Думу і запропонував скинути червоні прапори, а коли правління знову відмовилось, сам зірвав прапори, пошматував і кинув у залу засідань», - описав ситуацію старшина-запорожець, сотник Борис Монкевич.
Позбувшись більшовиків, Центральна Рада й близько не збиралася переглядати свої погляди.
Вже невдовзі, вона заходилася відправляти хліб «для голодуючої Москви», яка щойно пограбувала їхню ж власну державу.
А за гетьманату Павла Скоропадського, соціалісти не гидували брати у більшовиків гроші на повалення українського уряду.
Червона Москва з радістю допомогла українським соціалістам скинути Гетьмана, та розкласти адміністративний лад соціалістичними гаслами.
Самі російські ленінці завітали за два тижні по поваленню гетьмана – коли Директорія УНР створювала новий соціалістичний уряд.

Дмитро Донцов писав у ті дні в своєму щоденникові: «Відчитали декларацію нового, республіканського уряду. Деклярація – большевицька… Прийшло трохи до полеміки між соц.-демократами і іншими ленінцями… Від імені нашої партії, я зазначив в промові, що Деклярація не до приняття хліборобам. Скінчив свою промову так: «ви почали вашу революцію під жовто-блакитним прапором українським, ви провадите її тепер під червоним прапором соціялізму. Ви скінчите її під чорним прапором анархії».
Власне – так воно і сталося.

P. S.
Червона пропаганда була організована настільки майстерно, що навіть після зникнення більшовиків українці продовжують мислити її штампами.
У нас досі називають гетьмана Павла Скоропадського імперським посіпакою і ледь не денікінцем, хоча саме гетьман впровадив українське громадянство, створив для України Держбанк, земельний банк, впоряджені міністерства, розвідку і контррозвідку, бюджет, тверду валюту, академію наук, перші два українські університети і навіть кадри армії, бійців якої пізніше охрестили «петлюрівцями».
У нас досі однопартійців Миколи Міхновського та Дмитра Донцова називають практично фашистами, хоча в тих умовах вони ледь не єдині найбільш тверезо дивилися на ситуацію і послідовно та незламно відстоювали ідею незалежності України.
У нас досі називають буржуазними націоналістами Михайла Грушевського та Володимира Винниченка – ідейних прихильників соціалістичного інтернаціоналу, які доклали найбільших зусиль аби розсварити українську владу з українською ж буржуазією та зруйнувати українську армію зсередини.
Не дивно, що обоє вони зрештою опинилися у Радянському союзі, при чому Винниченко – у травні 1920 р., коли українські вояки ще лили кров, відбиваючи скажені більшовицькі атаки.

Ми досі бачимо власну історію через більшовицьке криве дзеркало.
Чи не від того більшість наших проблем?

Д. Калинчук (Вовнянко)
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Comments allowed for friends only

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

  • 0 comments