gorlis_gorsky (gorlis_gorsky) wrote,
gorlis_gorsky
gorlis_gorsky

Ростів, Озів (Азов) та Таганріг у складі України

Ростів і Таганріг, більшу частину своєї кількасотлітньої історії, не мали до донських козаків жодного стосунку, не кажучи вже про стародавній Озів, історія якого налічує, за археологічними відомостями, декілька тисячоліть.

У  XVI столітті, в той час, коли розпочиналося організоване життя донського козацтва, устя Дону та навколишні землі узбережжя Озівського моря знаходилися під владою турків, які перетворили Озів на велику фортецю, і тримали там міцний гарнізон, за допомогою якого контролювали приморську територію та не давали донським козакам посунутися на морське узбережжя.

Кілька разів донці за допомогою запорозького козацтва намагалися вибити турків з Озова, і навіть одного разу захопили місто, але після декількох років оборони, змушені були покинути турецьку фортецю. Остаточно вибили турків з Озова тільки російські війська під керівництвом генерала Лассі у ХVIII столітті, але через те, що донські козаки не були причетні до цієї перемоги  , жодного шматочка відвойованої від турків землі до Області війська Донського приєднано не було, і вся ця територія перейшла під російське імперське управління. Не належали до донського козацтва і міста Ростів з Таганрогом, які були побудовані тут росіянами. Навколишні землі активно заселялися українськими селянами, тому не даремно в адміністративному плані Озів, Таганріг та Ростів були підпорядковані українським новоросійським губерніям, і керувалися з території сучасної України.

1708-го року, за указом Пєтра Першого, територія Російської держави була поділена на вісім губерній. Одна з новоутворених губерній отримала ім’я Озівської, на честь фортеці, яку Пьотр за 12 років до того, за допомогою українських козаків, відвоював від турків. Але вже через три роки після утворення губернії, Росія програла війну туркам, і за умовами Прутського договору змушена була повернути Озів Османській імперії, та відмовитися від володіння узбережжям Озівського моря. Але залишивши Озів, росіяни тем не менш зберегли за Озівською губернією її стару назву, перенісши губернський центр спочатку в Тамбов, а потім в Вороніж. Як і всі тодішні губернії, Озівська займала велику територію – крім російських етнічних земель до її складу входили землі донських козаків, а також території сучасних Луганської, Донецької, і більша частина Харківської областей України, разом зі Східною Слобожанщиною. 1725-го року губернія була остаточно перейменована на Воронізьку.

Читайте також: Про українське коріння донських козаків

В другий раз Озівська губернія була утворена 1775-го року, після остаточного повернення Озова до складу Росії. Та вже через кілька років Катерина ІІ проводить нову адміністративну реформу, скасувавши первісне губернське управління, та ввівши замість губерній нову адміністративну одиницю – намісництво. Було прийнято рішення зорганізувати намісництва таким чином, аби разом об’єднати такі землі, що близькі одні до одних за своїм економічним станом та оселяються однаковими національними групами. Так 1783-го року Ростів, Озів та Таганріг увійшли до складу Маріупольського повіту Катеринославського намісництва, і на довгі сто років стали частиною тодішньої України, адже Катеринослав це сучасний Дніпропетровськ, а Маріуполь зараз місто обласного значення Донецької області.

1796-го року померла імператриця Катерина. Її син Павєл І не любив мати, та знищував у державній політиці все те, що вона зробила. Так він відразу ліквідував намісництва, перетворивши їх знов на губернії, і під такою назвою вони проіснували аж до самого занепаду Російської імперії. Катеринослав було перейменовано на Новоросійськ, знов таки, аби знищити пам’ять про Катерину ІІ, і таким чином Катеринославське намісництво стало Новоросійською губернією. Українські землі в усті Дону залишилися своєрідним анклавом в складі цієї губернії. З них було створено Ростовський повіт, в який, крім Ростова, входили й Таганріг (як повітовий центр) з Озовом. З півночі та сходу територію Ростовського повіту оточувала територія Війська Донського, до якого він не входив, як українська земля, а на півдні повіт межував з Землею Чорноморського війська на Кубані (це українське козаче військо в адміністративному плані за часів Павла Першого також підпорядковувалося Таганрогу, і таким чином теж було частиною української землі).

Зі смертю Павла Першого Катеринославу знов повернули його старе ім’я, і Новоросійська губернія стала відтепер Катеринославською. Ростовський повіт продовжував існувати в складі Катеринославської губернії. Центр повіту було перенесено до Ростову, Таганріг мав статус окремого градоначальства в складі Ростовського повіту, а Озів з міста перетворився на посад того ж самого Ростовського повіту. Земля Чорноморських козаків отримала окремий адміністративний статус, і до Катеринославської губернії більше не належала.

Саме за часів перебування Ростова у складі Катеринославщини різко зріс його промисловий потенціал, і це місто стало справжнім центром всього Донського регіону. Врешті-решт, російський уряд прийняв рішення відібрати Ростовський повіт від Катеринославської губернії та прилучити його до Області Війська Донського, підвищивши таким чином економічне значення Донської землі, адже самі донські козаки ніяким виробництвом ніколи не займалися, виконуючи лише карні функції на службі імперії. Так, лише 1887-го року Ростів, Озів та Таганріг стали частиною Донської Області, до того більше ста років адміністративно перебуваючи у складі України. З цих українських земель в Області Війська Донського було створено два округи – Ростовський та Таганрозький (Озів увійшов до Ростовського округу).

Читайте також: Донщина і далі на Схід

Правда 1904-го року Ростов-на-Дону отримав права окремого градоначальства, яке за новими законами не входило до складу губерній чи областей, і таким чином знову вийшов з підпорядкування Донського війська, належавши до його складу всього 17 років. Таганрозьке ж градоначальство втратило усі свої права на міську автономію ще 1887-го року, з переходом до складу Донської області.

Незважаючи на перехід до Області Війська Донського, українські землі в усті Дону в національному плані залишилися українськими. Донські козаки так і не змогли колонізувати ці землі. Згідно з переписами кінця XIX століття, в Ростовському окрузі козаки складали лише 20 % неміського населення, а українські селяни – 80 %, українським етнічно залишався і Таганрозький округ. Починаючи з 1917-го року, з поваленням імперії, нова Україна почала вимагати повернення до себе своїх етнічних земель зі складу Донщини. Але це вже зовсім інша історія…


http://tyzhden.ua/History/78944

___________________________

Серед сучасних свідомих українці-таганріжчів можна назвати Олександра Пономарева (*17 жовтня 1935, Таганріг) — український мовознавець, перекладач, публіцист.
Із інтерв’ю з Олександром Пономаревим:
- Олександре Даниловичу, як мені відомо, Ви народилися в Таганрозі, в Росії. Звідки ж і відколи почалася Ваша україномовність?
- Таганрог - українська етнографічна територія, він був у складі України до 1928 року, там навіть проходив у 1918 році перший з'їзд Компартії України. Ми росли, як і в кожному східноукраїнському місті: діти між собою говорили російською, а батьки - українською. Коли ж почалася війна, батько перевіз нас з сестрою, ще зовсім малих, в село у 25 км від Таганрогу, де вони з матір'ю народились. А в селі всі говорили українською мовою. Нам двоюрідна старша сестра каже: "Ти тут не "какай" і не "штокай", бо з тебе люди будуть сміятися". І ми з сестрою якось так безболісно десь місяців за три вже говорили українською, тим більше, що чули її з дитинства. Коли я приїхав у Київ, я не знав деяких літературних слів, що їх діти в школах вивчають, бо українських шкіл в мій час в Таганрозі вже не було. Українські школи існували і на Кубані, і на Далекому Сході - скрізь, де живуть українці - до 1933 року. На Кубані був навіть педінститут український, і газети виходили. Мої старші двоюрідні брати всі вчилися в українських школах. А потім їх за одну ніч ліквідували. Сталін дав телеграму: "Прекратить украинизацию за пределами Украйни" і припинили. Не так, як зараз кажуть "треба поступово переходити", за одну ніч - на ранок всі газети на Кубані вийшли російською мовою. Отже, українська мова була в мене з дитинства, а в Києві я лише довчив деякі літературні слова. Але з матір'ю ніколи в житті не говорив російською мовою. І крім того, у нас там старші люди говорили такою чудовою мовою. Коли нас батько перевіз в село, ми жили на березі Міуського лиману. То в Грінченка, в "Словарі української мови" серед джерел, де він збирав мову, згадується й Міуський округ.

Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    Comments allowed for friends only

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

  • 0 comments