gorlis_gorsky (gorlis_gorsky) wrote,
gorlis_gorsky
gorlis_gorsky

Україна вистояла саме при цьому "злочинному режимі"

Для військового, слово "позиція" має особливе значення.
Від її якості і підготування залежить все. І поперше - власне виживання, і виживання тих, хто з тобою.

Тому, я визначаю свою позицію. Добре підготовленну до будь-якого бою.

Отже, я був на Форумі Порошенко.
Просто мені зателефонували, і запитали - чи правда, що я у відрядженні недалеко від Києва. Запитали, чи згоден я взяти участь. І отримали від мене позитивну відповідь.

Я не буду розповідати про сам захід. Про нього вже розказано досить і з різних ракурсів.
Я скажу - навіщо я там був.


Я прийшов. Один з багатьох військових, колишніх і діючих.
Більшість з яких, до речі, прийшла в цивільному одязі.
Тому що не було ніякого дрес-коду.
Не було зобов'язалівки, інструктажів та оплесків по команді.

Я побачив там багато людей, яких я поважаю. По війні і цивільному життю.
Які прийшли самі, усвідомлено, наплювавши на гарантовану істерику і крики "продалися" (але про це пізніше).
Тому що у кожного з них є своє обгрунтоване розуміння - навіщо. А значить, мені говорити про своє.

Все, що буде сказано - точка зору військового. Тому, вибачте, ракурс буде відповідним.

Вибір у нас невеликий.
Фактично у нас є два шляхи - європейський і російський.


Європейський можливий виключно при прийнятті всієї системи цінностей, законів і економічної моделі.
Тому, цей шлях непростий і тривалий.


Російський шлях, або "русскій мір" - відкривається моментально, і сприймає будь-які компроміси.
З тієї причини, що цьому світу досить, щоб йому відкрили двері на ширину просунутої ноги.
Далі він приходить сам.
З перевернутою системою цінностей, брехнею в усьому, віроломним невіглаством, і традиційно - зі зброєю.

Це великий шлунок. Потрапивши в шлунок, з ним неможливо домовитися. У нього єдине завдання - переварити.

Всі розмови про те, що з ним можна співіснувати в дружбі, мирі і союзі - від лукавого.
І єдиний шлях до порятунку - відірватися від нього назовсім.
Напружитися, і доплисти по холодній річці до нормального берега.
Незважаючи на обстріл, намоклий одяг і крики тих, хто пливе на твоїй спині, і волає про втому і повернення.


Тут не може бути компромісів. Для мене - точно не може.
Так їм і не потрібні компроміси. Їм потрібно, щоб ми перестали існувати як нація і держава.
А багато хто з нас, бажано - перестали існувати фізично.

Тому, я не можу допустити, щоб майже п'ять років відданих мною на "шлях звідти" виявивилися марними. Як і всі втрати. Як і моє власне "кладовище" друзів і побратимів.
Для мене війна не закінчена.

Я не бачу іншого кандидата в гаранти незворотності процесу.
Я не бачу, даного мені іншими кандидатами вибору. Для себе - не бачу.

В активі Порошенко є досить незаперечних дій і кроків, що робить процес повернення назад неможливим.
Можна скільки завгодно "хіхікати" над безвізом, Томосом, Асоціацією тощо - але це означає одне. Ми подолали не менше половини шляху, і зробили повернення максимально неможливим.
Крім того, ми вистояли саме при цьому "злочинному режимі".
З усіма його мінусами і хворобами минулого.


Було багато моментів, коли нас можна було здати або знищити одним невірним рішенням.
Цього не сталося.

У всіх військових труднощах, невдачах і помилках прийнято звинувачувати керівництво.
Але це


правильно лише частково, і може розглядатися тільки в одному ракурсі - ми вчилися воювати з нуля.
З тим, що є, з тими хто був, і з тими хто прийшов.

І "війну за два тижні / місяці / роки"-  нажаль, не закінчили ми всі.
Просто через те, що не розраховували всерйоз зіткнутися з переважаючою силою.

Але у нас тепер є справжня армія, з якою ця сила змушена рахуватися. З кожним днем все більше і більше.
І яка є основною перешкодою для знищення країни.

Зміни в армії величезні, і помітні всім, хто хоче їх бачити.
Зміни в армії йдуть не так швидко як хотілося б навіть мені - реалісту.

Але вони йдуть.
Сила, озброєність, навченість і керованість ростуть.
Ліфти, які насичують командні посади всіх рівнів бойовими офіцерами працюють з максимальною швидкістю. І скоро вони вже відчутно витіснять гальмуючий нас баласт. Який як і раніше хоче будувати "покращений варіант радянської армії". Який продукує папір замість реальної діяльності. Який не хоче бачити в основі армії, солдата і сержанта - професіонала. І виховувати саме професіоналів.
Через які частина людей не витримує і йде з армії (хоча, багато - все одно повертаються).

Але процес іде. І поступово на ключові місця стають люди, вже не приймають старого.
І переломний момент, думаю, настане скоро.

Про зміни в забезпеченні я багато говорити не буду. Для мене, що спостерігає і відчуває це з 14 року, між тим, що було, і тим, що є - прірва. І ми її подолали.
А коли в цьому році бригади в'їдуть в нові гуртожитки - багато чого зміниться в самовідчутті військових.
І армія стане ще сильніше.

Наше завдання - воювати. Стримувати і повертати своє. Тією ж мірою, наскільки це можливо в той чи інший момент.
Аж до часів, коли прийде пора повернути все під суверенітет і закон України.
І цей процес йде і забезпечується за активною участю, і твердостю того, за кого я збираюся голосувати.

Два основних маркера попереду - НАТО і Євросоюз.
Мене найбільше влаштовує цей шлях, як вже остаточна гарантія неповернення в сферу впливу спотвореного світу.
І можна скільки завгодно говорити про "неможливість" цього.
Так само говорили про всі сходинки, які ми пройшли.

НАТО і ми потрібні один одному.
Ми - як країна, яка володіє реальною армією, що має найбільший бойовий досвід в Європі.
Вони - як союз, що виключає самотність в компанії з відмороженим ворогом.


А Євросоюз - це привід до того, щоб відповідати йому в законах. У тому числі економічних. У тому числі антикорупційних. В тому числі, самої "важкої" - судовій системі.
Просто, Євросоюз - це ще й неможливість не виконувати ці закони.
І модель економіки, при якій всі так хочуть жити.
Де є звідки брати пенсії, тому що економіка вбудована в цивілізовану систему, а податки і внески сплачуються повністю.
Де корупція низька, тому, що це небезпечно, і тому, що "не дають".
Де громадяни знають, що таке права, і що таке "відповідальність".
І тому, що права і відповідальність працюють завжди.

І я не бачу, хто ще може гарантувати дорогу до цього всього, більш ніж той, хто реально пройшов з країною велику частину шляху.

Тому, що йому доведеться дійти до кінця. Немає варіантів.
Тому, що друга каденція - це час головних дій. У всіх цивілізованих країнах з подібною системою.
Тому, що багато хто з тих, хто його обере - будуть самими вимогливими контролерами і суддями.
Тому, що це теж - питання виживання.

Можна (і потрібно) говорити про непростий період для незахищеної частини нації.
У мене теж батьки пенсіонери. Так, у них теж маленька пенсія.
Батько пише книги, і це дає додатковий дохід.
Мама з вітчимом справляються так, і розуміють, що відбувається. Так їм допомагає моя АТОшная знижка на комуналку. Але вони не оформляли субсидії, яка, наприклад, є у сусідів.
Так, відчутно підвищити пенсію можна тільки за чийсь рахунок.
Або все "відняти і поділити", і цього вистачить аж на пів-року перед остаточним колапсом.

Або у когось забрати прямо в бюджеті. Наприклад, не підвищувати зарплати військовим.

Але.
Можна не вірити цифрам, за якими економіка виправилася, і пішла вгору.
Але я не можу не вірити натовпам у магазинах, зростаючій кількості цих магазинів, новобудовам, підйомним кранам над ними і новими підприємствами, новим елеваторам, обробленим полям, і дорогам, що будуються (навіть в зоні ООС).

Так, не може бути відразу добре у всіх. Так, незахищених треба захищати.
У тому числі платити податки.
І себе треба захищати.
Наприклад, підняти дупу, і знайти роботу.
Або підняти її ж, змінити кваліфікацію і знайти кращу роботу.

Так, чим далі від центрів, тим це важче. Поки що.
Тому, що ми піднімаємося. Не дивлячись на війну.
І це видно навіть в регіонах, максимально наближених до лінії зіткнення.

І можна чекати, намагатися вибратися і наблизити вихід.
А можна ще раз повірити тим, хто обіцяє дати все, і відразу.
І залишитися ні з чим.


Ми в дорозі.
І поки ноги гудуть і дихати важко, складно не втратити впевненість у тому, що чекає попереду.

Але у тих, хто сидить на узбіччі - цієї впевненості бути і не може.
Бо не приїде чарівний автобус, і не відвезе на м'якому сидінні. Все - ногами.

Точніше, не так.
Ті, що сидять і чекають, в кінці-кінців, все таки "перепливуть річку на спинах інших." Але тоді не варто нарікати на час очікування.

Я не виберу того, хто відсидівся в найважчий час, а тепер раптом з'явився в тозі "супермена" з гарячим бажанням "очолити".

Я не виберу того, хто стільки разів міг зробити краще, але робив гірше. А тепер називає своє повернення "оновленням".

Я не виберу пусте "шоу з ляльководами" для тих, хто не бажає думати. Недовге шоу в масштабі моєї країни.

Я не виберу жодне з (навіть симпатичних) "нових облич", що не володіють нічим, крім обличчя і слів.

Я не можу вибирати серед тих, хто не має жодніх шансів, хоча може визивати симпатію.

Я постараюся не дати шансу тим, хто хоче "спробувати" під гаслом "а раптом", поки ми сидимо в окопах обличчям до ворога.

І я вибираю так не тому, що "немає вибору". А тому, що його мені не дали.
Не дали ті, кому ми давали шанси створити дійсно "нове і здорове" - цілих п'ять років.

Я військовий. Я звик виживати. Для того, щоб вижила моя дочка, моя сім'я, мої близькі, моя країна.
І вижили не в сенсі "не померти".
А так, щоб варто було жити.

Тому, я свій вибір зробив.
А ви голосуйте, згідно з власною совістю.
А це значить не "серцем", і не "вірою".
Головою.
Навіть якщо доведеться усвідомити щось не до кінця приємне.


Ми живемо далеко не в райдужному світі. В нас багато того, чого треба позбавлятися та викорчовувати. І ми це будемо робити. І заставимо це робити будь-яку владу - час точно прийшов.
Але для цього - треба не бути відкинутими в прірву.

P.S.
Любителям звинувачень у продажності.
Доповідаю. Я військовий, який майже п'ять років живе в основному "у полі".
У зоні бойових дій. На полігоні. Коротше, в самому "там".

Я не "самий навоювавший".
Але встиг побачити і випробувати багато.
У Дебальцевому, на лінії Мар'їнка-Красногорівка, Широкино-Водяне, Попасна-Золоте, Кримське-Трьохізбенка і ще кількох місцях. Шоста ротація.

Ніколи не мав ніяких особливих умов і преференцій.
І ніяких джерел доходу, крім військової зарплати.

Ніколи, ні від кого, ні на яких умовах я не отримував грошей (благ) за свою думку, статті та будь-які дії (крім бойових, і від держави).

Будь-хто, що спробує звинуватити мене в продажності - або доведе це, або буде негідником і брехуном. Публічно.
DIXI
#Порошенко2019

Воїн 10-ї гірсько-штурмової бригади
Збройних Сил України
Гліб Бабич


До речі, Гліб Бабич пише вірші на військову тематику.
Зокрема, написав текст до пісні, яку виконали «Козак сістем» - «Подай зброю».

Tags: #Порошенко2019, Порошенко, вибори
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Comments allowed for friends only

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

  • 0 comments