January 17th, 2021

ЗЕлупа

Підвищення комунальних тарифів - це спільна заслуга Жульки Тимошенниці та "Слуги Народу"

Жулька знову почала піаритись на "тарифному геноциді".
Правда, сама Тимошенко забула вказати, що підвищення комунальних тарифів - це спільна заслуга партії "Батьківщина" та "Слуги Народу".

Цілий 2020 рік, Тимошенко та поплічників Зеленського підозрювали в таємних переговорах щодо співпраці, а вже в грудні - "Батьківщина" допомогла ЗеКоманді прийняти бюджет.

Під час спільного голосування за бюджет 2021, партія Тимошенко разом зі "слугами" взяли на себе відповідальність за добробут держави на весь рік.


Зараз же, "Батьківщина" намагається скинути вину за підвищення тарифів на нардепів "Слуги Народу" та уряд. Як завжди, Юлія Володимирівна грає гру "це все винні вони!", а сама намагається відбілити свою політичну проституцію через цинізм та брехню.
Цікаво, що Тимошенко зараз розкритикувала усіх, але тільки не того, хто обіцяв їх зменшити удвічі - Володимира Зеленського.
Можливо, лідерка «Батьківщини» активно розчищає собі дорогу до посади прем'єра?


Політика від А до Ю
ЗЕлупа

Подруга хунты - возвращается)

Новоизбранный Президент США Байден предложил на должность заместителя  госсекретаря США, большого друга Украины - кандидатуру Виктории Нуланд.
Мне очень нравится, как эта новость сопровождается в России. Там буквально взрыв навзрыд.
Они до сих пор не могут поверить, что эта битва ими проиграна и несмотря на то, что в Украине временно действует латентный пророссийский режим в лице Зеленского и контролирущих его олигархов, Украина будет возвращена в мировую повестку, с которой мы ощутимо сползли с окончанием первой президентской каденции Петра Порошенко.

В российских заголовках, сегодня Викторию снова называют «куратором киевского «майдана» и специалистом по России», «подругой хунты - Порошенко/Яценюка/Турчинова» и другое.
Боятся, черти. И правильно боятся.
Ведь впереди ... Все ещё впереди.
П.Нусс
ЗЕлупа

Как из украинца делали "русского". История Сергея Королёва...



Гнида з КГБ, яка катуваннями переучувала українського батька космонавтики на росіянина, жила собі прекрасно на старості літ у Москві, пережила Корольова на 30 років, мала квартиру і отримувала пенсію і медичне забезпечення від держави.
Він розумів, що творив зло, але нічого не соромився.

Ось такий вклад Росії у життя Корольова - підірвати здоров'я, змусити відмовитися від національного походження, платити пенсію його катам.
До тортур і зламаної щелепи - українець, після тортур і зламаної щелепи - рускій.
У кого є твітер, киньте цю картинку Ілону Маску - нехай не плутає походження Корольова.

…На мой запрос в управление кадров КГБ, пришел ответ с указанием адреса Михаила Николаевича Шестакова — оказывается, жив-здоров. Я немедленно к нему поехал.
Дверь отворил невысокий крепкий пожилой человек, с живыми карими глазами. На аккуратной голове его темные волосы резко, как словно бы это тонзура какого-нибудь монаха-иезуита, прерывались лысинкой чистого блеска. Михаилу Николаевичу шел 80-й год, но в движениях его не было ни старческой заторможенной немощи, ни мелкой прерывистой суетливости — спокойный, опрятный, сильный еще отставной полковник.
Познакомились. Со всей возможной деликатностью сообщил я о цели моего визита, упирая главным образом на то, что меня более всего интересует поведение Королева во время допросов. Каким он был: подавленным или, напротив, агрессивным, молчаливым, словоохотливым, оживленным, угрюмым?
— Какого Королева вы имеете в виду? — спросил в свою очередь Шестаков, глядя мне в глаза честным, прямым взглядом.
— Сергея Павловича. Из РНИИ. Впоследствии — Главного конструктора ракетно-космической техники...
— Не помню... Решительно не помню.
— Но ведь Королев сам называет вас своим следователем в письме к Сталину. Согласитесь, вряд ли, находясь в тюрьме, он рискнул бы писать неправду товарищу Сталину.
— Удивительно. Здесь какая-то ошибка...
И вдруг страшная мысль в этот момент пришла мне в голову: а может быть, Шестаков говорит правду? Может быть, он действительно не помнит Королева? Может быть, раскрыв в январе 1966 года «Правду» и увидев портрет академика в траурной рамке, он не нашел знакомых черт? Но ведь это было бы страшнее ложных отпирательств!.. Существует только одно объяснение тому, что Шестаков забыл человека, которого он избивал: таких людей было много! Их было так много, что все их окровавленные лица превратились в памяти его в какой-то неразделимый мокрый красный ком. Эта страшная работа была столь ординарна для него, неинтересна, а главное — длилась так долго, что требовать, чтобы он запомнил свои жертвы, так же нелепо, как требовать от кассирши универмага, чтобы она запомнила лица всех своих покупателей.
— Да я вообще не занимался следствием, — продолжал тем временем Шестаков, — я был на оперативной работе.
— А в чем она заключалась?
— Ну, это уже наши профессиональные дела...
— Михаил Николаевич, но если вы не занимались следствием, зачем же вас в 1955 году вызывали в Главную военную прокуратуру, где состоялся разговор малоприятный, помните? Дело Лангемака...
Темные глазки метнулись: он не ожидал, что я и это знаю. Движение было быстрым, как щелчок затвора фотоаппарата, но он «засветился» в этот миг. Теперь я знал, что он помнит Лангемака, и Королева тоже не может не помнить. Ну, слава богу, а то мы уж было начали возводить на человека напраслину...
— Видите ли, я действительно давал показания по делу Лангемака, поскольку однажды заходил в кабинет, где его допрашивали...
— Вот и славно! Расскажите, какой это был кабинет: большой, маленький, куда окна выходили, какой свет, где сидел Лангемак, а где следователь?
Шестаков улыбнулся:
— Помилуйте, все это было пятьдесят лет назад. Неужели вы могли бы запомнить комнату, в которую вы случайно зашли пятьдесят лет назад?
— Ну, хоть и пятьдесят лет прошло, но Лангемака вы помните. А Королева не помните?
— А Королева не помню. Да, много лет пролетело... И не заметил, как годы бегут, а сейчас вот здоровье никудышное, на днях опять в госпиталь кладут...
«Его в госпиталь кладут, — подумал я, — а подследственный его уже почти три десятилетия лежит в кремлевской стене».
Из вежливости пришлось выслушать жалобы отставного полковника на нашу медицину.
На том мы и расстались с Михаилом Николаевичем.
Следователя Быкова разыскать не удалось, жив ли он — неизвестно. Единственный человек, кто может сегодня рассказать о Королеве во время следствия — Шестаков. Он не расскажет никогда.
Д.Сміт
ЗЕлупа

Скарби нашої мови. Історія однієї суперечки англійця, німця, італійця та українця

Було це давно, ще за старої Австрії, в далекому 1916 році.
У купе першого класу швидкого потяга “Львів-Відень”, їхали англієць, німець, італієць. Четвертим був відомий львівський юрист Богдан Костів.
Балачки точилися навколо різних тем. Нарешті, заговорили про мови: чия краща, багатша і якій належить світове майбутнє. Звісно, кожен заходився вихваляти рідну.

Почав англієць: “Англія — це країна великих завойовників і мореплавців, які славу англійської мови рознесли цілим світом. Англійська мова — мова Шекспіра, Байрона, Діккенса й інших великих літераторів і науковців. Отже, їй належить світове майбутнє”.
“Ніколи! — гордо заявив німець. — Німецька — мова двох великих імперій: Великонімеччини й Австрії, які займають пів-Європи. Це мова філософії, техніки, армії, медицини, мова Шіллера, Гегеля, Канта, Вагнера, Гейне. І тому, безперечно, вона має світове значення”.
Італієць усміхнувся і тихо промовив: “Панове, ви не маєте рації. Італійська — це мова сонячної Італії, музики та кохання, а про кохання мріє кожен. Мелодійною італійською мовою написані найкращі твори епохи Відродження, твори Данте, Боккаччо, Петрарки, лібрето знаменитих опер Верді, Пуччіні, Россіні, Доніцетті й інших великих італійців. Тому італійській мові належить бути провідною у світі”.
Українець довго думав, нарешті промовив: “Я не вірю у світову мову. Хто домагався цього, потім гірко розчаровувався.
Йдеться про те, яке місце відводять моїй мові поміж ваших народів. Я також міг би сказати, що українська — мова незрівнянного сміхотворця Котляревського, геніального поета Тараса Шевченка. Це лірична мова найкращої з кращих поетес світу — Лесі Українки, нашого філософа-мислителя Івана Франка, який вільно володів 14 мовами, зокрема і похваленими тут. Проте рідною, а отже, найбільш дорогою, Франко вважав українську…
Нашою мовою звучать понад 300 000 народних пісень, тобто більше, ніж у вас усіх, разом узятих… Я можу назвати ще багато славних імен свого народу, проте вашим шляхом не піду. Ви ж, по суті, нічого не сказали про багатство й можливості ваших мов. Чи могли би ви, скажіть, своїми мовами написати невелике оповідання, в якому б усі слова починалися з однакової літери?” “Ні”. “Ні”. “Ні. Це неможливо!” — відповіли англієць, німець й італієць.
“Вашими мовами це неможливо, а українською — зовсім просто. Назвіть якусь літеру!” — звернувся Костів до німця.

“Нехай це буде літера “П”, — відповів той.

“Добре. Оповідання називатиметься “Перший поцілунок”:
“Популярному перемишльському поету Павлові Петровичу Подільчаку прийшло поштою приємне повідомлення: “Приїздіть, Павле Петровичу, — писав поважний правитель Підгорецького повіту Полікарп Пантелеймонович Паскевич, — погостюєте, повеселитеся”. Павло Петрович поспішив, прибувши першим поїздом. Підгорецький палац Паскевичів привітно прийняв приїжджого поета. Потім під’їхали поважні персони — приятелі Паскевичів… Посадили Павла Петровича поряд панночки — премилої Поліпи Полікарпівни. Поговорили про політику, погоду. Павло Петрович прочитав підібрані пречудові поезії. Поліна Полікарпівна пограла прекрасні полонези Понятовського, прелюдії Пуччіні. Поспівали пісень, потанцювали падеспан, польку. Прийшла пора — попросили пообідати. Поставили повні підноси пляшок: портвейну, плиски, пшеничної, підігрітого пуншу, пива, принесли печені поросята, приправлені перцем, півники, пахучі паляниці, печінковий паштет, пухкі пампушки під печеричною підливою, пироги, підсмажені пляцки. Потім подали пресолодкі пряники, персикове повидло, помаранчі, повні порцелянові полумиски полуниць, порічок. Почувши приємну повноту, Павло Петрович подумав про панночку. Поліна Полікарпівна попросила прогулятися Підгорецьким парком, помилуватись природою, послухати пташині переспіви. Пропозиція повністю підійшла прихмілілому поету. Походили, погуляли … Порослий папороттю прадавній парк подарував приємну прохолоду. Повітря п’янило принадними пахощами. Побродивши парком, пара присіла під пророслим плющем платаном. Посиділи, помріяли, позітхали, пошепталися, пригорнулися. Почувсь перший поцілунок: прощай, парубоче привілля, пора поету приймакувати”.
У купе зааплодували, і всі визнали: милозвучна, багата українська житиме вічно поміж інших мов світу.
Зазнайкуватий німець ніяк не міг визнати своєї поразки. “Ну, а коли б я назвав іншу літеру? — заявив він — Скажімо, літеру “С?”. — “Своєю мовою можу створити не лише оповідання, а навіть вірш, де всі слова починаються на “С” і передаватимуть стан природи, наприклад, свист зимового вітру в саду. Якщо ваша ласка, прошу послухати:

Сипле, стелить сад самотній
Сірий смуток, срібний сніг.
Сумно стогне сонний струмінь,
Серце слуха скорбний сміх.
Серед саду, страх сіріє.
Сад солодкий спокій снить.
Сонно сиплються сніжинки,
Струмінь стомлено сичить.
Стихли струни, стихли співи,
Срібні співи серенад,
Срібно стеляться сніжинки —
Спить самотній сад.

“Геніально! Незрівнянно!” — вигукнули англієць та італієць.
Потім усі замовкли. Говорити не було потреби.

Допис пана Ярослава з ресурсу «Лінія оборони»