April 5th, 2014

ЗЕлупа

Це Україна!

1. Мусульмани пропонують християнам вести богослужіння у своїх мечетях? Це Україна.
2. Євреї братаються з "праворадикалами"? Це Україна.
3. Російські товаровиробники масово міняють штрихкоди на неросійські? Це Україна.
4. Євреї кричать "Аллах Акбар", проходячи повз мусульманський культурний центр? Це Україна.
5. Російська діаспора в Україні за українців та Україну? Це Україна.
6. Молоді жінки збирають гроші і купують акумулятори для БТРів? Це Україна.
7. Олігарх-єврей власним коштом заправляє військову техніку? Це Україна.
8. Мирне населення добровільно збирає гроші та відновлює свою армію? Це Україна.
9. Замість косити від армії тисячі чоловіків добровільно записуються у збройні лави? Це Україна.
10. Львів рятує російськомовних кримчан від російських "визволителів"? Це Україна.
11. Злиденний народ за тиждень збирає понад 50 мільйонів гривень на підтримку Збройних Сил? Це Україна.
12. Під час кривавих протестів стихійно організовується бібліотека? Це Україна.
13. Можна написати міністру чи прем'єру у ФБ і отримати відповідь? Це Україна.
14. На барикадах читають книжки? Це Україна.
15. Ультраси всіх ФК об'єднуються для захисту свободи і спокою громадян? Це Україна.
16. Якщо не знають, що робити - співають гімн? Це Україна.
17. Мітингувальники власним коштом ремонтують пошкоджені під час штурму Український дім і Місток закоханих? Це Україна.
18. Громадяни за 1-2 дні відкривають сучасний польовий шпиталь? Це Україна.
19. Почувши, що "Беркут" штурмує Майдан, кидаєш напівроздягнену кохану і біжиш на барикаду? Це Україна.
20. Почувши, що москалі стоять на кордоні, кидаєш роздягнену кохану і біжиш у військкомат? Це Україна.
21. Православні, католики, буддисти, мусульмани, юдеї разом моляться та проводять служби? Це Україна.
22. В соборі рятуються і сплять на дорогих килимах мітингувальники? Це Україна.
23. У трапезній відкривають операційну? Це Україна.
24. Священники йдуть у касках та зі щитами попереду шеренги? Це Україна.
25. Вітер несе дим від шин завжди в потрібну сторону? Це Україна.
26. Російські окупанти схиляють українського військового перейти на їхній бік і чують: "Русские не сдаются!"? Це Україна.
27. Військові йдуть на озброєного супротивника лише з прапорами і співаючи гімн? Це Україна.
28. Маленький тральщик, забарикадований чотирма спеціально затопленими кораблями й оточений зрадниками та вражими суднами, кілька днів поспіль іде й іде на прорив? Це Україна.
29. Ще вчора ти була пацифісткою, а сьогодні маєш у френдах кількох військових, уважно читаєш військових аналітиків та постиш ролики з військовою технікою? Це Україна.
30. За менш ніж тиждень за умов окупації та диверсій нова влада збирає групу дипломатів, які перетягують на свій бік весь світ? Це Україна.
31. Кажеш про якусь подію: "Та це ж було так давно!" - і раптом розумієш, що "давно" - це кілька днів тому? Це Україна.
32. Кожен день настільки насичений подіями, що губишся в часі? Це Україна.
33. За пару місяців проходиш шлях від мами в декреті до знавця геополітики? Це Україна.
34. Стежиш за всіма засіданнями Радбезу ООН? Це Україна.
35. Місяць тому політика відкрито і дружно посилали нах, а сьогодні так само дружно хвалять? Це Україна.
37. Ідея-фікс Росії? Це Україна.
38. Вчишся на льоту робити аналіз ЗМІ і відрізняти правду від чергової дезінформації? Це Україна.
39. Смієшся, аби не плакати? Це Україна.
40. Тут сміються з усього і в найважчій ситуації? Це Україна.
41. Мільйони людей раптом стають патріотами? Це Україна.
42. Щодня дивуєшся? Це Україна.
43. Зашароварений національний поет-пророк раптом оживає й стає суперактуальним? Це Україна.
44. Розумієш, що китайська лайка "Щоб ти жив в епоху змін!" уже не лайка, а побажання на щастя? Це Україна.
45. Одна з перших (а то й найперша) у світі Конституцій? Це Україна.
46. Край, про який раптом дізнався весь світ? Це Україна.
47. Народ за два дні збирає заставу за кандидата у президенти, а не олігарх платить йому заставу? Це Україна.
48. Батьки вслід за дітьми-школярами вивчають гімн та співають його в публічних місцях? Це Україна.
49. Русский, Еврей, Молдаванин, Венгр, Поляк ...... на вопрос, кто ты по национальности, отвечают: "Я Украинец"? Це Україна.
50. Тобі пишуть друзі-іноземці, з якими ти не спілкувався вже з десяток років. Пропонують допомогу. Кажуть, що пишаються таким знайомством. Це Україна.
51. Діти збирають шини, будують барикад і бавляться в Майдан? Це Україна.
52. Беззбройні військові йдуть на озброєного ворога співаючи гімн, слова і музику якого ледве знають, щоб відстояти честь своєї країни? Це Україна.
53. Курсанти стають взірцем для армії, прийнявши чи не перше в житті самостійне рішення і заспівавши гімн у дверях казарми? Це Україна.
54. Спочатку скидаються на бензин, щоб палити БТР-и, потім - щоб їх заправляти? Це Україна.
55. Полонений, над яким знущаються і виводять оголеним на мороз, стає взірцем гідності для чоловіків і секс-символом для жінок? Це Україна.
56. Ти починаєш пишатися й навіть хизуватися тим, що ти українець? Це Україна.
57. Домогосподарки залишають домашнє вогнище, студентки - коханців, бабусі - пліткування і всі мчать на Майдан, щоби скручувати гніт для коктейлів Молотова і довбати бруківку для бою? Це Україна.
57. Юнаки в касках, з кийками та дерев'яними щитами стають у перший ряд на барикадах і прикривають собою "Правий сектор" у повній амуніції, афганців із військовим досвідом та Самооборону, яка щезла в диму останнього бою? Це Україна.
58. Чоловіки, що місяцями не можуть прикрутити полицю у ванній, за дві години будують барикаду? Це Україна.
59. Переважна більшість представників нової/оновленої влади говорить англійською мовою? Це Україна.
60. Обідня перерва на роботі перетворюється на урок політінформації? Це Україна.
61. Лікарі-волонтери йдуть на лінію обстрілу, щоби врятувати поранених у мирній незалежній державі? Це Україна.
62. На антивладні протести ходять під національним прапором, співаючи національний гімн? Це Україна.
63. Бабуся приходить записуватись у військкомат, стверджуючи, що вона - медсестра? Це Україна.
64 Туристи-іноземці вітають прикордонників "Героям Слава"? Це Україна!
65. Де єдиний у світі законно ВИГНАНИЙ президент? Це Україна.
66. Де євреї, руські, татари та інші нації називають себе гордо - ми БАНДЕРІВЦІ? Це Україна.
67. Церква допомагає озброювати армію? Це Україна.
68. Хто спромігся створити ООНівську сотню? Це Україна!
69. Народ фінансує державні зоопарки в часи кризи? Це Україна!
70. 82-річний Василь Михайлович з Івано-Франківська кілька годин простояв у черзі, щоб записатися в армію добровольцем? Це Україна!
ЗЕлупа

Почему русские не любят украинцев?

Ни для кого не секрет, что россияне, по непонятным причинам до сих пор именующие себя "русскими" (ведь и государство Русь уже давно кануло в небытие, и территории - ни географической, ни политической - уже нет с таким названием), испокон веков испытывают к украинцам плохо скрываемую неприязнь, временами переходящую в откровенную ненависть. Конечно, многие "русские" начнут вопить, что всё это, дескать, ложь, мол, они питают к украинцам исключительно братские чувства. К счастью, среди россиян всё же есть честные люди, которые даже не пытаются скрыть своё

негативное отношение к "хохлам, малороссам или украм", как они "любовно" называют нас - украинцев.
(Низкий вам за это поклон! Пожалуйста, ненавидьте и хайте нас почаще и побольше, чтобы окончательно отбить охоту у наших долбо*бов объединяться с Россией).

Почему же "русские" так люто ненавидят народ, который не только не сделал им ничего дурного, но и сам во многом пострадал от "братской любви" со стороны россиян? Исконники на это отвечают с откровенной прямотой: мол, украинцы - все поголовно предатели, ибо в тяжёлые для России времена не раз переходили на сторону врага и воевали против "братского русского" народа. Причём, предательством с точки зрения исконников являются любые попытки украинцев добиться независимости от Москвы. Впрочем, здесь нет ничего удивительного, ибо российская шовинистическая пропаганда испокон веков приучала украинцев к мысли, что любая попытка освободиться от московского ига является грехом и предательством "братства двух народов, которым предначертано судьбою всегда быть вместе". Именно поэтому для россиян (и для некоторых ёбнутых на всю голову "хохлов") "предателями" являются все козаки и гетманы, начиная с Ивана Выговского и заканчивая Пылыпом Орлыком, сражавшиеся за независимость Гетманщины; все украинцы, воевавшие с большевиками в Гражданскую войну, и уж конечно все западные украинцы, боровшиеся с "совками" во время и после Второй мировой войны.

Следуя этой логике, исконники считают "предателями" также и тех украинцев, которые сегодня пытаются защитить историческую память о борцах за свободу Украины. Очевидно, именно этим и продиктована лютая ненависть исконников

к "свидомым"...

Впрочем, всё это слишком просто и примитивно, чтобы быть реальной причиной неприязни "русских" к украинцам. На самом деле корни этой проблемы спрятаны гораздо глубже, и связаны они не столько с байками о "предательстве" украинцев, сколько с имперской психологией россиян. Ведь большинство из них до сих пор убеждены, что украинцы и россияне это один народ - "русские". И вековечное стремление украинцев жить независимо от России воспринимается россиянами с одной стороны как некое чудачество, а с другой вызывает неподдельное раздражение, переходящее в откровенную ненависть. И дело здесь вовсе не в том, что с отделением Украины Россия потеряла значительную часть "своей" территории. А в том, что вместе с территорией Россия утратила и часть "своей" истории. Причём, не просто какую-то отдельную эпоху, а самое главное - начальный период своей истории, её истоки.

Как вы, наверное, уже догадались, речь идёт о Киевской Руси. Общеизвестно, что это древнее государство, которое россияне считают своей колыбелью, возникло на берегах Днепра, а Киев, духовный, культурный и политический центр Руси, всегда именовался не иначе как "мать городов русских". Беда лишь в том, что кроме всего прочего Киев также всегда являлся центром украинских земель, а с недавних пор стал ещё и столицей независимой Украины. И теперь, как вы понимаете, для россиян стало весьма проблематично вести свою историю от Киевской Руси и называть Киев "матерью городов русских", ибо получается так, что Россия произошла от Украины-Руси. (Можно сколько угодно дискутировать и спорить о том, кем были основатели Руси варяги - норманнами-скандинавами или славянами, пришедшими из мифической Ладожской Руси, - но факт остаётся фактом: история Киевской Руси принадлежит именно украинцам, хотя бы потому, что это государство возникло на территории Украины, здесь же расположены все значительные памятники той эпохи, а "стольный град" Киев является столицей Украины).

Конечно, россияне никогда не согласятся с таким утверждением, ибо считают, что раз они именуют себя "русскими", стало быть, они и есть подонки... пардон, потомки тех самых русичей, а Россия - это логическое продолжение Руси. Вот только после провозглашения Украиной независимости доказывать это стало гораздо труднее. Ведь согласитесь, довольно странно звучат заявления страны о том, что её история началась на территории, которая ныне стала независимым государством. Ведь для любой уважающей себя державы так называемые "исконные земли" это неотъемлемая часть территории; земля предков - это своего рода святая земля, которую нужно защищать от врагов любой ценой. В этом контексте как-то нелепо выглядят претензии России на величие, ибо невольно возникает вопрос: что же это за такая великая держава, еби её мать, которая не смогла сберечь свои исконные земли?

Впрочем, утрата Россией якобы "своих исконных земель" это лишь пол беды. Гораздо хуже то, что после отделения Украины российская история приобрела весьма неприглядный вид. Ибо получается так, что Киевская Русь (она же - Украина-Русь) в своё время завоевала всю европейскую часть России, и - о, ужас! - заставила платить дань племена, ставшие впоследствии предками россиян! Более того, Киев подверг ассимиляции все эти народы, сделав их частью древнерусской "народности"! Таким образом, Киев на протяжении двух веков владел землями будущей России и властвовал над предками россиян!

Конечно же, россияне тут же начнут вопить, что всё было совсем не так, мол, тогда не было ни Украины, ни России, стало быть, нельзя подобным Макаром интерпретировать исторические события. Однако никого уже не ебёт, что там было, а чего там не было тысячу лет назад, ибо после отделения Украины от России складывается именно такая историческая картина. Именно так она и будет восприниматься любым иностранцем, незнакомым с брехнёй российской пропаганды. Ибо во всём мире уже давно принято считать, что любые события, происходившие на территории суверенного государства, являются частью его истории. Именно поэтому египтяне считают историю Древнего Египта своей (хотя предками большинства из них являются арабы, не имеющие к древним египтянам абсолютно никакого отношения), и точно также итальянцы с полным на то правом считают историю Древнего Рима своей (хотя после нашествия варваров вряд ли среди них найдётся хотя бы один чистокровный римлянин-латинянин). Поэтому любые попытки России претендовать на историю Киевской Руси совершенно беспочвенны и безосновательны. С таким же успехом Франция, Испания и Великобритания могут претендовать на историю Древнего Рима лишь потому, что Галлия, Иберия и Британия когда-то входили в состав Римской империи...

Именно это больше всего и раздражает исконников. Именно отсюда вся эта неприязнь и ненависть к украинцам, укравшим у "великих" россиян "великую" историю. Ведь теперь перед россиянами встала серьёзная дилемма, с какого момента отсчитывать историю России. Ведь если Киевская Русь - это Украина, то когда же тогда началась история России? С 1147 года, когда в летописях

впервые появилось упоминание о Москве, столице современной России? Или с конца 12 века, когда возвысилось Владимиро-Суздальское княжество? Либо с начала 14 века, когда великокняжеский престол был перенесён в Москву? Вполне понятно, что ни одна из этих дат не устроит "великорусских" шовинистов, привыкших вести отсчёт своей истории от основания Киева. Ведь если Москва согласится с одной из вышеперечисленных дат, то тогда Россия уже не сможет меряться хуями, как она любит это делать, с другими европейскими державами, возникшими тысячу и более лет назад...

Однако самое ужасное для россиян то, что без Украины полностью рушится вся картина "Русского мира". Ведь что же это за "русский" мир, еби его мать, если в нём нет самого главного - "матери городов русских" - Киева? Ведь согласитесь, невозможно выбросить из истории Древней Руси киевский период и заявить, что Русь - это прежде всего Новгородская и Владимиро-Суздальская земля. Такая история будет выглядеть кособоко и нелепо. Поэтому можно себе только представить, какой ужас вызвало у россиян намерение Украины присоединиться к Европейскому Союзу. Ведь пока Украина независима и живёт сама по себе у России ещё сохраняется надежда когда-нибудь вернуть её уговорами-угрозами или силовым путём. Но если Украина станет частью Европы, то Россия навсегда потеряет не только "свои исконные земли", но и полностью утратит всякую связь с историей Киевской Руси, которая таким образом автоматически станет частью истории Великой Европы...

Честно говоря, когда я писал этот пост, мне стало даже немножко жаль наших "братьев" россиян. Ведь сколько усилий потрачено, чтобы построить весь этот миф о "Русском мире", о "великой" России, а тут какие-то "нищеброды", как нас, украинцев, называют некоторые ёбнутые на всю голову исконники, взяли и опошлили всё, отделившись от Москвы! Так и хочется воскликнуть: простите

нас, "братья"! Простите за то, что Украина-Русь угнетала ваших предков; за то, что киевские князья уничтожили вашу финно-угорскую идентичность и навязали вам ненавистное скандинавское имечко - "русские". Если хотите, Янык приедет в Москву, прийдёт на Красную площадь, станет на колени и от имени великого украинского народа попросит прощение у просто российского

народа; затем поднимется с колен, просунет свою голову между ног и поцелует себя в зад. А потом... делайте с ним, что хотите! Можете отпиздить его, можете забить его до смерти ногами - нам похуй! Он всё равно не украинец. Более того, нам такой президент и на хуй не нужен. Можете оставить его себе. Вам же нравятся подобные ушлёпки? А нам больше по душе правители европейского типа. Именно поэтому мы и стремимся в Европу. А вы идите в ж... то есть оставайтесь в своей Азиопе и не мешайте нам наслаждаться нашей свободой...
http://uainfo.org/heading/public/73130-pochemu-russkie-ne-lyubyat-ukraincev.html

ЗЕлупа

Остання стаття героя Небесної Сотні, політолога

Четвер, 19 грудня 2013, 15:35
Сергій Кемський, Інститут політичних та економічних ризиків і перспектив.


Мене дивують вислови, що лунають останнім часом у соціальних мережах. Мовляв, Майдану бракує сенсів, лідерів, планів, мотивації чи ще чогось. Після спілкування з десятками мітингувальників Майдану, особисто переконався, що в кожного є своє бачення подальших дій. Більше того, є можливість узагальнити всі ці бачення, адже вони не суперечать одне одному. Ця стаття – спроба такого узагальнення. Я сподіваюся, що до конструктивної розмови долучаться всі небайдужі, і разом ми сформулюємо спільний дієвий план.

Втілити в життя 5 статтю Конституції Майдан скандує "Банду геть!" і дійсно бажає, щоб теперішні керманичі звільнили крісла. Разом із тим, кожен погоджується, що ми тут зібрались не для того, аби обирати нового доброго царя. Вимога громади полягає в перетворенні держави з феодального батога на інструмент самоорганізації суспільства. Нам більше не потрібні пастухи – нам потрібні виконавці волі громади, які ефективно координуватимуть суспільні ресурси для досягнення спільних цілей. Майдан вимагає, щоб люди, наділені повноваженнями, дбали про громадські цінності, а не про сімейні.

Окрім очільника вертикалі влади, багато зловживань здійснюють чиновники на місцевому рівні. Від них потерпають люди не лише у Львові та Києві, але й у Донецьку та Севастополі. Майдан, посилаючись на 5 статтю Конституції, винайшов засіб проти цього, сформульований Лесем Подерв'янським. Якщо висловити цю вимогу обезжиреними політологічними термінами, то йдеться про розвиток інструментів прямої демократії в Україні. Зокрема, ми потребуємо юридичних інструментів, через які суспільство впливатиме на закони й на осіб, які їх мають втілювати в життя.

В ідеалі – посади голів райвідділів міліції, районних судів, прокуратур тощо мають бути виборними. Дехто вважає, що суспільство не готове для такої кількості виборів, тому на сьогодні можна обмежитись правом громади звільняти будь-якого чиновника, який діє на території цієї громади. Наприклад, президента України можуть звільнити всі громадяни України; голову управління МВС області – мешканці відповідної області; голову апеляційного суду міста – городяни цього міста, голову районного суду – люди, що проживають у цьому районі; голову ЖЕКу – жителі будинків, які обслуговує ця контора. Для ініціювання подібної відставки громадяни України не повинні нікому доводити обґрунтованість своєї вимоги – шукати, яку статтю якого кодексу порушив посадовець.

Універсальна підстава для звільнення – "втратив довіру громадян". Якщо за результатами місцевого референдуму чиновника проженуть із посади – він має бути позбавлений усіх пільг державного службовця, а по досягненню похилого віку отримувати мінімальну пенсію. Він не може бути призначеним на будь-яку державну посаду, але не повинен обмежуватись в праві бути обраним громадянами на виборну посаду.

Це потрібно, аби після кількох показових звільнень вони самі йшли у відставку, не чекаючи, доки народ висловить їм недовіру й позбавить останніх піченьок. Я назвав би це постійно діючою люстрацією: очищення не від тих, хто колись десь із кимось співпрацював, – а від тих, хто тепер псує життя громадянам України чи може зважитися на це в майбутньому. Для втілення в життя цієї вимоги ми потребуємо змін у законодавстві про референдуми за народною ініціативою – і не лише стосовно можливості звільняти посадовців через референдуми. Потрібно привести до європейських стандартів процедуру ініціювання референдумів. Наприклад, у 8-мільйонній Швейцарії для ініціювання референдуму потрібно 50 тисяч підписів – це приблизно півтора відсотка громадян. У 45-мільйонній Іспанії – 500 тисяч – трохи більше одного відсотка. В Україні ця цифра складає 3 мільйони підписів або 6,5 відсотків населення країни.

Через це організувати в Україні "референдум за народною ініціативою" можуть лише добре профінансовані структури, що мають підтримку української чи зарубіжної влади. Вони теж є громадянами України, але назвати це народною ініціативою можна лише дуже умовно. Тож маємо знизити кількість підписів для ініціювання референдуму до 1-2 відсотків мешканців території, на якій проходить референдум. Якщо буде цифра в 2 відсотки, то для ініціювання референдуму про звільнення губернатора Харківщини буде потрібно зібрати близько 55 тисяч підписів; про звільнення мера Харкова – 35 тисяч підписів; про звільнення голови міліцейського відділку у Врадіївці – 200 підписів. Звісно, можна кожного разу райвідділки громити чи Майдан збирати.

Але простіше й ефективніше здійснювати безпосереднє народовладдя через референдуми – Європа давно в цьому переконалася. Ті, хто прагне йти до Європи, як і ті, хто планує будувати Європу в Україні, мають скористатися цим досвідом. Ще один важливий момент – результати референдумів, як вияв народної волі, повинні вступати в силу після їх встановлення, без жодних ухвал органів влади. Якщо Янукович піде у відставку саме таким способом – суспільство матиме у своїх руках надійний спосіб усунути від влади будь-кого з його наступників – а це значно більше ніж просто відставка.

Як саме домогтися прийняття такого закону Радою? Постійно діючий Майдан по всій Україні Громадський сектор Євромайдану складається з десятків громадських організацій, які мало не щодня утворюють координаційні центри й проголошують себе очільниками громадського руху. Проте, багато хто вже зрозумів, що не варто повторювати помилки політиків – об'єднуватись потрібно навколо принципів, а не особистостей.

Тому пропоную всім побратимам із Майдану наступні принципи єднання:

1. Прийняття рішень здійснюється за принципом "одна людина – один голос".

2. Представник громадської організації, формальної чи не формальної, має кількість голосів відповідно до кількості членів, які його обрали представляти їх у Раді громадського сектора. Тому медична служба Євромайдану, сили самооборони, волонтери кухні, як організовані групи, матимуть різний вплив на прийняття рішень – але кожна людина, незалежно від того, яку саме функцію вона виконує в спільній справі, буде рівноправною.

3. Від кожних 50-150 майданівців обирається 1 представник до Ради громадського сектора. Маленькі групи мають скоординуватися між собою й обрати 1 представника від кількох груп.

4. При прийнятті рішень Радою громадського сектора кожен представник має кількість голосів відповідно до кількості людей, які його обрали.

5. Кількість представників у Раді громадського сектора не обмежена, і кожна новоутворена група з 50-150 осіб може будь-коли направити туди свого представника або відкликати його й переобрати нового.

6. Група може зобов'язати свого представника поставити перед Радою громадського сектора те чи інше питання, проголосоване групою.

7. У разі, якщо група не згідна з голосуванням свого представника в Раді з того чи іншого питання, вона може провести в себе голосування із цього питання й повідомити Раду про результати. Відповідно до цих результатів змінюються результати голосування в Раді.

8. Експерти, відомі громадські діячі, моральні авторитети тощо – можуть бути запрошеними Радою для консультацій, але рішення приймаються шляхом голосування Ради.

9. Члени Ради громадського сектора почергово модерують її роботу. Для виконання конкретних завдань здійснюються тимчасові робочі групи, які розформовуються після виконання цих завдань.

10. Представниками громадян у Раді чи координаторами робочих груп не можуть бути особи, що займають керівні та адміністративні посади в державних установах, державних підприємствах та політичних партіях.

11. Рада громадського сектора Євромайдану може координувати дії з політичними партіями, коли їх інтереси співпадають з інтересами громадськості, але при цьому не здійснює агітації за жодну політичну партію. На цих принципах люди можуть об'єднуватись в групи за територіальною, професійною чи будь-якою іншою ознакою, обирати свого представника та впливати на загальні рішення громади Євромайдану: обговорювати у своїй групі нові ідеї, пропонувати свої напрацювання Раді громадського сектора через свого представника. Разом із тим, вони не будуть обмежені у власній ініціативі й матимуть можливість самоорганізовуватись на свій розсуд. Усі бажаючі зможуть долучитись до прийняття спільних рішень і вироблення загальної стратегії. За відсутності такого бажання людина може не входити в жодні групи й просто виконувати те, що вважає за потрібне.

Ця структура за потреби може бути юридично зареєстрована як громадська організація, але це завдання не першочергове. Після завершення київського етапу Майдану, ця організація може займатись захистом від репресій, створенням структур взаємодопомоги, що будуть задовольняти потреби суспільства замість держави та олігархічних бізнесів – наприклад, виробничих, сільськогосподарських та споживчих кооперативів у галузі торгівлі, страхування, медицини, незалежних профспілок, кас взаємодопомоги тощо. Наступні кроки Оскільки перебування на Майдані не приносить результатів у вигляді рішень посадовців, пропоную розширити перелік засобів громадського тиску. Ініціативи з тиску на провладних олігархів виглядають перспективними, але недостатніми. Потрібно пікетувати будинки, офіси, та бізнеси всіх депутатів провладної більшості. Для цього можна створювати мобільні групи по 30-40 людей, які пікетуватимуть по 4-5 об'єктів на день.

У кожній групі має бути багато плакатів, банерів та кілька рупорів. Пікетування триватимуть по 1-2 години. Бажано, щоб на них відреагували міліціонери та журналісти. У сутички вступати не потрібно – при появі загрози фізичного протистояння група розсіюється й збирається біля місця наступного пікетування. У такий спосіб можна не лише тиснути на кнопкодавів – зрештою, саме вони голосують у ВР, інстинкт самозбереження може взяти верх над партійною дисципліною, – але й залучати до протестів пасивну частину киян із різних районів міста.

Також, якщо буде можливість, варто отаборитися біля Межигір'я та під ВР, щоб можна було пікетувати законодавчий орган під час голосувань за важливі для громади законопроекти. Для організації такого тиску потрібно вже сьогодні: – створювати мапу з оселями, офісами та бізнесами провладних депутатів ВРУ; – формувати мобільні групи пікетувальників: принаймні, створити пункт, куди можуть звернутися ті, хто бажає брати в них участь; – подбати про спорядження: відповідні плакати, рупори тощо; – юридичній службі Майдану потрібно не лише піклуватися про затриманих, але й розробити проекти законів, які ВР має прийняти під тиском громадськості.

Усе це не просто. Але докорінні зміни в суспільстві ніколи не здійснюються без зусиль тисяч і тисяч людей, які вирішили жити по-іншому."
See more at: http://povnatorba.blogspot.de/2014/03/blog-post_1316.html#.U0BTEfl_vOM
ЗЕлупа

Карл Маркс: Что такое Московское государство?

Карл Маркс был, казалось бы, непогрешим в СССР. Но его работы, посвященные деспотической сути московского государства, в стране были строжайше запрещены! Восполняем этот "пробел": Карл Маркс — о методах царских "собирателей земель".

Северный «братский» сосед Украины, оккупировав Крым, со всей очевидностью продемонстрировал, какие именно внешнеполитические цели сегодня преследует Кремль. Опасность неоимперского курса путинского руководства стала уже очевидной для всего мира. И свидетельством тому — недавнее голосование в Генеральной Ассамблее ООН.

Но, чтобы международное сообщество смогло действительно эффективно противостоять этому курсу, очень важно знать правду о реальной истории экспансионистского Московского государства, которое, начиная с 1302 года и вплоть до эпохи Петра І, по самым минимальным подсчетам, прирастило свою территорию более чем в 300 раз (!), используя при этом все средства: сговоры с врагом (чтобы его затем обмануть), прямую агрессию, экономическую блокаду, шантаж и грабеж, стравливание соседей-конкурентов, геноцид и отравление соперников...

Всю эту проблематику не мог обойти стороной Карл Маркс. Да, именно он, всемирно известный мыслитель, которого сейчас «не модно» стало цитировать в определенных «прогрессивных» кругах. Кое-кто явно хочет довести до конца «развенчание» Маркса, полностью «сбросить с корабля современности» всё (без разбора!) его идейное наследие — с той же «лихостью», с какой в советские времена из автора «Капитала» творили «непогрешимого» пророка, «вождя и учителя международного пролетариата». А труды Маркса требуют, безусловно, не истерических эмоций, а глубокого, вдумчивого, профессионального прочтения. И осмысления: нужно понять, какие именно его прогнозы (и главное, почему!) были жестко опровергнуты историей, а какие — были и будут еще подтверждены ходом самой истории. Безусловно, это очень сложная и важная задача, требующая объединенных усилий ученых-гуманитариев многих стран. И это — тема для отдельного разговора. Очевидно одно: не столь уж мало марксовых идей актуальны.

Сейчас же, возвращаясь к теме: Маркс как исследователь агрессивной внешней политики московских царей, хотел бы предложить вниманию читателей работу классика под названием «Разоблачения дипломатической истории ХVIII века» (немецкий мыслитель опубликовал отдельные главы из нее на страницах британских газет Free Press и Sheffield Free Press в 1856 — 1857 гг., причем были сделаны весьма значительные купюры; в итоге, по ряду причин, эта работа Маркса так и осталась незавершенной). Следует сразу сказать, что автор выходит далеко за рамки темы: у Маркса речь идет далеко не только (и не столько) о ХVIII веке и о дипломатии той эпохи, сколько вообще о сути евразийского, рабского, деспотического Московского государства и его политике «собирания земель».

Думается, когда читатель ознакомится с четвертым разделом этого Марксового труда, он поймет, почему в сталинские годы чтение этих строк (в ту пору еще не переведенных на восточнославянские языки) могло стоить жизни, а в брежневские — свободы... Ибо Маркс блестяще вскрывает тут ту самую историческую преемственность, которую кремлевские властители очень хотели бы скрыть. Именно поэтому приводимые ниже мысли Маркса — не предмет для холодных академических дискуссий по истории. Они приобретают сегодня особую, жгучую актуальность. Ведь «евразийская», тоталитарная преемственность налицо!

Карл Маркс. Из работы «Разоблачения дипломатической истории ХVIII века»

Раздел 4

"Здесь уместно будет сделать несколько предварительных замечаний относительно общей истории русской политики.

Неодолимое влияние России заставало Европу врасплох в различные эпохи, оно пугало народы Запада, ему покорялись, как року, или оказывали лишь судорожное сопротивление. Но чарам, исходящим от России, сопутствует скептическое отношение к ней, которое постоянно вновь оживает, преследует ее, как тень, усиливается вместе с ее ростом, примешивает резкие иронические голоса к стонам погибающих народов и издевается над самим ее величием, как над театральной позой, принятой, чтобы поразить и обмануть зрителей.

Но, будем ли мы рассматривать Россию как мистики или как материалисты, будем ли мы считать ее могущество очевидным фактом или просто призраком, порожденным нечистой совестью европейских народов, — остается все тот же вопрос: «Как могла эта держава, или этот призрак державы, умудриться достичь таких размеров, чтобы вызывать, с одной стороны, страстное утверждение, а с другой — яростное отрицание того, что она угрожает миру восстановлением всемирной монархии?»

(Ответ на этот вопрос Маркс ищет в истории ХIV века, в исторических источниках. — И.С.).

Татарское иго продолжалось целых сто лет, прежде чем Московия вышла из безвестности. Колыбелью Московии было кровавое болото монгольского рабства, а не суровая слава эпохи норманнов. А современная Россия есть не что иное, как преображенная Московия.

Чтобы поддерживать междоусобицы князей и обеспечить их рабскую покорность, монголы восстановили значение титула великого князя. Борьба между князьями за этот титул была, как пишет современный автор, «подлой борьбой рабов, главным оружием которых была клевета и которые всегда были готовы доносить друг на друга своим жестоким повелителям; они осмеливались вступить на престол, лишь пресмыкаясь, и могли удержать его, только стоя на коленях, распростершись и трепеща под угрозой кривой сабли хана, всегда готового повергнуть к своим ногам эти рабские короны и увенчанные ими головы».

Именно в этой постыдной борьбе московская линия князей, в конце концов, одержала вверх. В 1328 г. Юрий, старший брат Ивана Калиты, подобрал у ног хана Узбека великокняжескую корону, отнятую у тверской линии с помощью наветов и убийств. Иван І Калита и Иван III, прозванный Великим, олицетворяют Московию, поднимавшуюся благодаря татарскому игу, и Московию, становившуюся независимой державой благодаря исчезновению татарского владычества. Итог всей политики Московии с самого ее появления на исторической арене воплощен в истории этих двух личностей.

Политика Ивана Калиты состояла попросту в следующем: играя роль гнусного орудия хана и заимствуя, таким образом, его власть, он обращал ее против своих соперников-князей и против своих собственных подданных. Для достижения этой цели ему надо было втереться в доверие к татарам, цинично угодничая, совершая частые поездки в Золотую Орду, униженно сватаясь к монгольским княжнам, прикидываясь всецело преданным интересам хана, любыми средствами выполняя его приказания, подло клевеща на своих собственных родичей, совмещая в себе роль татарского палача, льстеца и старшего раба. Он не давал покоя хану, постоянно разоблачая тайные заговоры. Как только тверская линия начинала проявлять некоторое стремление к национальной независимости, он спешил в Орду, чтобы донести об этом. Как только он встречал сопротивление, он прибегал к помощи татар для его подавления. Но недостаточно было только разыгрывать такую роль, чтобы иметь в ней успех, требовалось золото. Лишь постоянный подкуп хана и его вельмож создавал надежную основу для его системы лжи и узурпации.

Но каким образом раб мог добыть деньги для подкупа своего господина? Он убедил хана назначить его сборщиком дани во всех русских уделах. Облеченный этими полномочиями, он вымогал деньги под вымышленными предлогами. Те богатства, которые он накопил, угрожая именем татар, он использовал для подкупа их самих. Склонив при помощи подкупа главу русской Церкви перенести свою резиденцию из Киева в Москву, он превратил последнюю в религиозный центр и соединил силу Церкви с силой своего престола, сделав, таким образом, Москву столицей империи. При помощи подкупа он склонял бояр, его соперников-князей, к измене своим властителям и объединял их вокруг себя. Использовав совместное влияние татар, Православной церкви и бояр, он объединил удельных князей для крестового похода против самого опасного из них — тверского князя. Затем, наглыми попытками узурпации побудив своих недавних союзников к сопротивлению и войне за их общие интересы, он, вместо того чтобы обнажить меч, поспешил к хану. Снова — с помощью подкупа и обмана, и добился того, что хан лишил жизни его соперников-родичей, подвергнув их самым жестоким пыткам.

Традиционная политика татар заключалась в том, чтобы обуздывать одних князей при помощи других, разжигать их усобицы, приводить их силы в равновесие и не давать усилиться ни одному из них (вполне современный политический рецепт! — И.С.). Иван Калита превратил самого хана в орудие, посредством которого избавился от наиболее опасных соперников, и устранил всякие препятствия со своего пути к узурпации власти. Он не завоевывал уделы, а незаметно обращал права татар-завоевателей исключительно в свою пользу. Он обеспечил наследование за своим сыном теми же средствами, какими добился возвышения Великого княжества Московского, в котором так странно сочетались княжеское достоинство с рабской приниженностью. За все время своего правления он ни разу не отклонился от намеченной для себя политической линии, придерживаясь ее с непоколебимой твердостью и проводя ее методически и дерзко.

Таким образом, он стал основателем московитской державы, и характерно, что народ прозвал его Калитой, то есть денежным мешком. Так как именно деньгами, а не мечем проложил он себе путь. Ни обольщения славой, ни угрызение совести, ни тяжесть унижения не могли отклонить его от пути к своей цели. Всю его систему можно выразить в нескольких словах: макиавеллизм раба, стремящего к узурпации власти. Свою собственную слабость — свое рабство — он превратил в главный источник своей силы.

Политику, начертанную Иваном I, проводили и его преемники: они должны были только расширить область ее применения. Они следовали ей усердно, непреклонно, шаг за шагом. Поэтому от Ивана I Калиты мы можем сразу перейти к Ивану III, прозванному Великим.

В начале своего правления (1462—1505) Иван III был еще данником татар, удельные князья оспаривали его власть; Новгород, глава русских республик, властвовал над северной Россией; Польско-Литовское государство стремилось завоевать Московию; наконец, ливонские рыцари еще не были обезоружены. К концу его правления мы видим Ивана III сидящим на независимом троне, рядом с ним — дочь последнего византийского императора; у ног его — Казань; обломки Золотой Орды стекаются к его двору; Новгород и другие русские республики порабощены; Литва лишена ряда своих владений, а ее государь — орудие в руках Ивана; ливонские рыцари побеждены. Изумленная Европа, в начале правления Ивана едва знавшая о существовании Московии, стиснутой между татарами и литовцами, была ошеломлена внезапным появлением на ее восточных границах огромной империи, и сам султан Баязид, перед которым Европа трепетала, впервые услышал высокомерную речь московита. Каким же образом Ивану удалось совершить эти великие дела?

Иван освободил Московию от татарского ига не одним смелым ударом, а в результате почти двадцатилетнего упорного труда. Он не сокрушил иго, а избавился от него исподтишка. Поэтому свержение этого ига казалось больше делом природы, чем рук человеческих. Когда татарское чудовище наконец испустило дух, Иван явился к его смертному одру скорее как врач, предсказавший смерть и использовавший ее в своих интересах, чем как воин, нанесший смертельный удар. С освобождением от иноземного ига дух каждого народа поднимается — у Московии под властью Ивана наблюдается как будто ее упадок. Достаточно сравнить Испанию в ее борьбе против арабов с Московией в ее борьбе против татар.

Когда Иван вступил на престол, Золотая Орда уже давно была ослаблена: изнутри жестокими междоусобицами, извне — отделением от нее ногайских татар, вторжениями Тимура-Тамерлана, появлением казачества (нашего казачества! — И.С.) и враждебными действиями крымских татар. Московия, напротив, неуклонно следуя политике, начертанной Иваном Калитой, стала необъятной громадой, стиснутой татарскими цепями, но вместе с тем крепко сплоченной ими. Ханы, словно под воздействием каких-то чар, продолжали служить орудием расширения и сплочения Московии. Они намеренно усиливали могущество Православной церкви, которая в руках московитских великих князей оказалась опаснейшим оружием против них самих.

Чтобы восстать против Орды, московиту не надо было изобретать ничего нового, а только подражать самим татарам. Но Иван не восставал. Он смиренно признавал себя рабом Золотой Орды. Через подкупленную татарскую женщину он склонил хана к тому, чтобы тот приказал отозвать из Московии монгольских наместников. Подобными незаметными и скрытными действиями он хитростью выманил у хана одну за другой такие уступки, которые все были гибельными для ханской власти. Таким образом, могущество было им не завоевано, а украдено. Он не выбил врага из его крепости, а хитростью заставил его уйти оттуда. Все еще продолжая падать на колени перед послами хана и называть себя его данником, он уклонялся от уплаты дани под вымышленными предлогами, пускаясь на все уловки беглого раба, который не осмеливается предстать перед лицом своего хозяина, а старается только улизнуть за пределы досягаемости. Наконец монголы пробудились от своего оцепенения, и пробил час битвы.

Иван, содрогаясь при одной мысли о вооруженном столкновении, пытался искать спасения в своей собственной трусости и обезоружить гнев врага, отведя от него объект, на который тот мог бы обрушить свою месть. Его спасло только вмешательство крымских татар, его союзников. Против второго нашествия Орды он для видимости собрал столь превосходящие силы, что одного слуха об их численности было достаточно, чтобы отразить нападение. Во время третьего нашествия он позорно дезертировал, покинув армию в 200 000 человек. Принужденный против воли вернуться, он сделал попытку сторговаться на унизительных условиях и, в конце концов, заразив собственным рабским страхом свое войско, побудил его к всеобщему беспорядочному бегству. Московия тогда с тревогой ожидала своей неминуемой гибели, как вдруг до нее дошел слух, что Золотая Орда была вынуждена отступить вследствие нападения на ее столицу крымского хана. При отступлении она была разбита казаками и ногайскими татарами. Таким образом, поражение превратилось в успех. Иван победил Золотую Орду, не вступая сам в битву с ней. Бросив ей вызов и сделав вид, что желает битвы, он побудил Орду к наступлению, которое истощило последние остатки ее жизненных сил и поставило ее под смертельные удары. Одного татарина он перехитрил с помощью другого. Хотя огромная опасность, которую он на себя навлек, не смогла заставить его проявить даже каплю мужества, его удивительная победа ни на минуту не вскружила ему голову".

Начало. Окончание читайте в следующем выпуске страницы «История и Я»

Игорь СЮНДЮКОВ,