Шукають ІДІЛовський, сирійський і український сліди.
Але основна версія у ліберальних дописувачів - “Путін-ФСБ-закручування гаєк”.
Знову буяють ФБ-дискусії на кшталт “жалко-не жалко” “люді-нє люди”, “скорбєть -нє скорбєть”.
І це лише російські квіточки, до яких нам з одного боку як до Місяця рачки, а з іншого — це трапилось майже у нашому городі.
Весь російський народ за окремим і ду-у-у-уже мізерним виключенням, підтримуючи і “кримнаш” і “укропи-фашисти-бандерівці” і “путін-царь-гундяєв-бог” став заручником абсолютно мортального царства, що його очолює “безсмертний полк” покійників, котрі вимагають подальшої крові і подальших жертв.
Перейду на містику, але Даніїл Андрєєв у “Розі миру” написаній 60 років тому дав чітке визначення ситуації, що відбувається у Росії тепер:
“Созерцая картину внутреннего гниения общества - результат сталинской тирании, и, вспоминая обстановку вечного страха и неуверенности за собственную жизнь, в которой советский народ существовал и работал столько лет, люди начинали бояться больше всего рецидивов прошлого, то есть появления среди них некоего второго Сталина, который опять скрутил бы всех в бараний рог и повергнул бы страну в окончательную бездну.”
І в цьому є парадокс сучасної Росії — всі прекрасно знають “Господі, за что мнє ето наказаніє?”.
За Чечню, за Грузію, За Україну, за Сирію.
Як раніше було за Афганістан, корейський “Боїнг” чи празьку весну.
Гріхи Росії страшні і поки не спокуті.
Їх безодня і пітьма, їм нема кінця і краю.
І коли російський народ знову почне волати (як у 90-х) “Господі, за что мнє ето наказаніє”, то вже не буде співчуття і намагання протягнути руку допомоги, дати кредити і нові технології, направити гуманітарну допомогу і миротворчі місії.
Бо всі ті, хто волатимуть про допомогу, були співучасниками страшних злочинів проти інших народів, котрі приймали смерть і муки за їхньої мовчазної згоди.
Згоди тих, кому було байдуже, і взагалі нас...ти на все, бо “я чєловєк малєнькій і от мєня нічьо нєзавісіт”.
Нема співчуття, нема емоцій.
Тільки невмолимий, епічний фатум — неодмінний атрибут давньогрецьких трагедій.
Холодний і невмолимий, як хода часу, як дихання смерті...
Світ завмер перед останньою дією цього епічного дійства — остаточним розвалом російської імперії.
Трупів буде дуже багато.
Шекспір би м плакав!
P|S - Нам головне вистояти.
Бо конаюча імперія у першу чергу прийде по ті душі, які ще не визначились з ким вони.
А таких у нас багато.
Україно, тримайся, бо цей рік буде вирішальним!
(с)
